– У мене немає підстав тобі не вірити, Ніко, – відсторонено промовила Діана. – Ось тільки мені не дає спокою те світло… Ти впевнена, що бачила дійсно те, про що говориш?
– Ти можеш вважати мене божевільною, та те світло наче хотіло нас зжерти! – випалила Ніка.
– Добре. Нехай буде так. О котрій годині це трапилося, може, пригадаєш?
– Сергій заїхав за мною після робочого дня о 17.00, і ми разом вирушили додому. Можливо, було пів на шосту, – чітко промовила Ніка.
Діана замислилася, вона подумала, що у цей час іще достатньо видно, темнішає на півгодини, а то й на годину пізніше. Кінець жовтня винахідливий на мрячку, тумани, навіть сніг, а от, щоб бавитися червоним світлом, чи це реально? Вона визирнула у вікно і побачила сіре небо, що розбризкувало на землю осінню сльоту. Їй примарилося, що ця сльота має червоний відтінок.
– Ти мені віриш? – жалісно запитала Ніка, ніби Діана була її останньою надією. – Хоч ти мені віриш?
– Я не певна щодо дечого, – пробубніла Діана. – Та зрештою… І знаєш що, – як наче хотіла відійти від відповіді. – На кухні уже нічим дихати… Я вже жалкую про те, що дозволила тобі тут курити.
– Гаразд. Я більше не буду. – пообіцяла Ніка. – Ти ж бачиш, я загасила…
– От і добре! – випалила Діана. – І де був Сергій? – перевела розмову. – Ти кажеш, коли минув біль, ти розплющила очі, а його не було в машині?
– Саме так… Його не було! Ти просто не уявляєш, що мені довелося пережити! Все було, як у сні. Я лишень пам’ятаю, як поскрипували на вітрі відчинені дверцята машини. Я хотіла його набрати… Та телефон валандався на сидінні. По радіо весело белькотіла ведуча. Я пригадую, як вона мене дратувала… А той чоловік, що кинувся допомагати, він відігнав нашу машину, бо ми запроторили дорогу. Це він допомагав мені шукати Сергія й ходити по тих провулках тієї клятої вулиці. Як же тоді боліла мені голова… Здається, той вечір був просто нескінченним, як наче я впала в якусь яму з якої несло помиями. А потім… потім той чоловік довіз мене додому на нашій машині… І я вже хотіла телефонувати в поліцію… Та виявляється, Сергій був удома! Коли ми його шукали, він був удома і міцно спав!
Ніка замовчала. Вона зміряла задимлену кухню Діани плутаним поглядом. Склалося враження, що в її зелені глибинні очі прошмигнули чоловічки непевності та розпалили у них вогонь абсолютної безвиході. Було очевидно, що із Сергієм дійсно щось відбувається, і це насправді могло статися після того химеристого червоного засліплення.
– І тепер ти вважаєш, що із Сергієм щось не так? – запитала Діана із широко розчахнутими очима.
– Саме так я і вважаю. З того вечора минув тиждень. А я знаю його два роки. Ми більше, ніж півроку живемо разом. Мені здавалося, що я дуже добре його знаю… У нього ніколи не було перепадів настрою. Він може сміятися сам до себе якимсь дитячим сміхом, а через хвилину лягти спати. Розумієш? Може прокинутися серед ночі і витріщатися у вікно з півгодини. А може кричати на рівному місці. Про ті події він наказав мені забути й нікому не розповідати! Сергій сказав, що нічого такого не трапилось. І все мені примарилося! А вчора вранці він зовсім не поїхав на роботу й сказав, що йому треба бути піти на деякий час… Тому що… Тому що на нього чекає Гепіло.
– Хто це? – збентежено перепитала.
– Я не знаю, та саме так він сказав…