– Ми мусимо туди поїхати, розумієш… Ми мусимо поїхати на те місце й дізнатися, що там відбувається.
– Я не думаю, що це гарна ідея, – сказала Діана і пішла вбиратися.
Через п’ять хвилин вона стояла перед Нікою у джинсах і широкому в’язаному светрі сливового кольору.
– Гаразд. Ми поїдемо, – випалила вона.
На вулиці стояв день. Діані подумалось, що було б добре, якби на Пурпуровій завше був день. Та чому з’явилася ця думка? Невже вона думає, що те червоне світло виходить зі свого сховища тільки надвечір? Проте, чи виходить воно взагалі, і чи дійсно з людьми відбувається щось потойбічне перед тим світлофором…
Вони сіли в машину десь о другій годині дня. Дорога шкірилася мокрою усмішкою, наче шипіла до Діани: «Ти рухаєшся у правильному, напрямку, крихітко». Діана здригнулася.
– Все гаразд? – перепитала Ніка. – Якщо хочеш за кермо можу сісти я.
– Ти натякаєш на те, що тепер я приміряю роль істерички?
– Мені здається тебе трохи калатає, хоч ти й намагаєшся не показувати цього, – зазначила Ніка. – Таке враження, що це ти побувала у тому червоному згустку світла чи крові, я вже й не знаю…
«Крові? – вхопилася за цю думку Діана. – Невже це дійсно може бути кров? – вона трохи оторопіла сама собі, бо й не помітила, як уся ця історія все більше втягує її у свою гру. – У будь-якому випадку саме зараз нічого такого не станеться, – сказала сама собі. – А якщо я помиляюся?»
Вони виїхали на міст, що імпульсивно торохкотів під колесами потриманого «Форду» Діани. Від її будинку до вулиці Пурпурової було хвилин десять, не більше. Вона зачудувалася, що десятки разів зупинялася перед тим світлофором, та лишень один раз бачила те невгамовне світло із людськими голосами всередині.
– Я тільки не розумію одного, – тихо промовила Діана. – Це сталося тільки з вами і… – вона замовчала власну історію. – Іще з кимось?
– Іще з кимось, – спокійно відповіла Ніка. – З тобою і твоїм татом.
– Що? – збентежилася Діана. Вона чітко пам’ятала, що нікому не розповідала про це. Чи розповідала?
– Можливо, тоді ти була у шоковому стані… І не пам’ятаєш… Проте ти говорила мені, що перед тим, як помер тато ви були на вулиці Пурпуровій… І що ти бачила, як червоне світло розтікалося у просторі. А ще твої очі… Вони недаремно боліли сьогодні, так? Це все і є підтвердженням того, що наше місто не таке вже й спокійне?
– Я не думаю, що зараз варто говорити про це, – проторохкотіла Діана. – По-моєму зараз найголовніше відшукати Сергія, чи не так? Хоча я не впевнена, що все, що нам здається, правда.
Ніка більше нічого не сказала. Вона втупилася у вікно й пильно вглядалася у перехожих. Зважаючи на сльотаву погоду, їх було не так багато. Діана мовчала, намагаючись зосередитися на дорозі. І от машина завернула на вулицю пурпурову. За якимсь дивним збігом обставин їхній «Форд» стояв першим перед тим самим світлофором на вулиці Пурпуровій. Позаду не було жодної автівки. На світлофорі загорілося червоне світло.
Діана не спускала з нього очей.
І раптом те світло стало поширюватися. Виходити зі свого гнізда, як червоний нечестивець, сповнений заболочених думок. Діана перевела погляд на Ніку, пересвідчитися, чи бачить вона щось подібне. Ніка нерухомо сиділа в кріслі, наче туди її прибили гвіздками. Вона теж бачила.
Світло стало зростати й бавитися формами. Діана загадалася, що от-от бачить, як світло скупчується й утворює собою якийсь образ. Вже пізніше, коли вона пригадуватиме події того дня, Діана буде впевнена, що це був образ малої дитини, що згорнулася калачиком й сумирно спить, гойдаючись на червоних хмарах. Діані здалося, що перед нею плинуть кадри з дуже знайомого фільму. І коли дитина із червоного світла почала розплющувати оченята й повертати лице прямо до Діани, вона упізнала у ній себе.
Усе всередині неї здригнулося. Склалося враження, що вона перебуває десь не в цьому житті. Далеко від реальності і навіть більше, це навіть не було схоже на якусь іншу реальність. Швидше на провалля. Чи, може, на повне безглуздя? Діана пригадала, як Ніка говорила про якусь кнопку… Тоді, коли їй зненацька заболіли очі на кухні, Ніка сказала, що то було схоже на те, як наче хтось натискає зловісну кнопку й ти провалюєшся в інший стан. Щось схоже відбувалося зараз.
Далі червоне світло почало розсіюватися й набувати нових форм, як наче відчуло, що той, хто спостерігає за ним, все зрозумів. Тепер чітко можна було розгледіти образ старої покрученої жінки із обличчям, покритим виразками. Її розвихрене убоге волосся стирчало сторчма, а замість очей виднілися дві глибокі багряні ями.