На мить Діані здалося, що вона зовсім втрачає розум…
І раптом, сидячи у машині із замкненими віконцями, вона відчула тисячу голосів, якими говорила стара.
Її рот в’яло відкривався й випускав назовні безодню.
Ті голоси були мінливі. Свистячі, хрипкі, оглушливі, розкотисті, лунасті, страхітливі, юні, кволі, тремтливі, істеричні…
І мова. Вона ЧУЛА ЗОВСІМ ДИВНІ НЕЗРОЗУМІЛІ слова.
Діана вихопила щось таке як «Гепіло, гепіло, гепіло».
Вона хотіла зрозуміти, що то означає, та не змогла. Невдовзі голоси перетворилися на свист, потім на скрегіт, а потім на шипіння. А потім пурпурове світло поділилося на силуети людей… І Діана побачила Сергія, він усміхався якоюсь зловісною усмішкою й закликав Діану за собою, манячи правицею. А потім Сергій розсіявся, і замість нього з’явився чітко окреслений образ батька, і їй здалося, що вона зовсім втрачає розум… На відміну від Сергія тато не усміхався. Він тримав у руках горнятка від сервізу, який вони тоді хотіли подарувати мамі на день народження. Горнятка були замурзані та наче заляпані якоюсь рідиною червоного кольору. Краї були відбиті й наче пожовані.
«Цього не може бути» – тихо примовляла вона. – «Цього не може бути».
І раптом червоне світло знову почало змінюватися й одночасно почало рухатися. І Діана розгледіла в ньому якогось несусвітнього песиголовця із довжелезними клешнями до землі. Діана сіпнулася. Вона відчула різкий сморід. Несло затхлими помиями. Як наче раптом усе повітря прогнило, і стало зовсім нічим дихати. Першою закашляла Ніка. (Діана загадалася, що увесь цей час наче не помічала її). Вона – розчервоніла й бліда водночас – відчинила дверцята автівки й вискочила назовні.
Й той червоний покруч полинув прямо на неї. Він вхопив її своїми трухлявими клешнями й затиснув у коліщата. Ніка висолопила язика, який наче обм’як і бовтався сам по собі. Було видно, що їй більше немає чим дихати…
Діана рвонула з місця. Вона більше не могла залишатися в машині. Та спотання біль… Той уїдливий гострий біль ув очах. Вона пам’ятає, як зігнулася від тих чуттів і пронизливо закричала. А далі – якесь темне урвище. І те гострозубе слово: «Гепіло, гепіло, гепіло».
Діана прокинулася від сильного головного болю і ледве зрозуміла, де знаходиться, аж поки не розгледіла власну кімнату. Вона лежала у своєму ліжку, вкрита теплою ковдрою, і, певно, міцно й довго спала.
Проте звідки цей страшенний головний біль? І очі наче засмічені голками. Наче знову щось таке сталося, від чого моторошно і якось безвихідно.
Діана підсунула вище подушку й оперлася на лікті. Хотіла упіймати якусь важливу думку, та вона вислизала й не давала себе упіймати. І раптом, як обухом по голові, Ніка. Вона бачила, як той клятий песиголовець вхопив Ніку!
Вона підвелася на рівні й вирушила на пошуки телефону. Як виявилося, він сумирно лежав на журнальному столику. Набрала… Зв'язок відсутній. Набрала ще раз… Відсутній…
Думка закипала: «І де ж вона?»
Раптом дзвінок у двері. Діана, вхопившись за голову, пішла відчиняти.
Подив, майже шок, сум’яття… На порозі стояв Сергій.
– Ти жива? – вигукнув він. – Слава Богу, що ти жива…
– Сергій? – здивувалася Діана. – Звідки ти тут?
– Я просто думав, що вона занапастила тебе, – торохкотів чоловік.
– Хто вона? – не могла второпати Діана.
– Ніка… Хто ж іще… Ніка… Вона зайнялася і магією, і знаєш, вона дійсно щось може… Вона небезпечна…
– Магією? – ніяк не могла второпати Діана. – До чого тут магія? Я на власні очі бачила, як її душила та почвара у червоному світлі… І ти, вона говорила, що ти пішов… І ще вона називала те плутане слово, – Діана напружила пам'ять, – Гепіло… Так, саме Гепіло…
Сергій усміхнувся.
– Ти так нічого і не зрозуміла? Я пішов від неї, тому що давно хотів це зробити… Тому що давно тебе люблю…
– Цього не може бути… Цього не може бути, – повторювала вона. – Тобі краще піти, – і Діана з розмаху зачинила двері.