Попри легкість, з якою дається їй навчання, і те, що вчитися їй цікаво, все пов’язане зі школою викликає в Ірини внутрішній спротив, опиратися якому ще важче, ніж примусити себе вранці запхнути руки в крижану воду з-під крана. Точніше, сама по собі холодна вода, як і примусове прокидання о певній годині, не були б аж такою великою проблемою, якби не цей спротив, ламати який їй безуспішно доводиться у всьому пов’язаному з відвідуванням школи. Ірина розуміє, що по-іншому не вийде, що вчителька математики має рацію, коли каже: «Дисципліна – це основне, чого ви повинні навчитися». Але Ірина нічого не може з собою зробити, і їй вдається навчитися багато різного, примусити себе розібратися, запам’ятати, переписати з чернетки на чистовик, але змиритися з необхідністю постійно підпорядковуватися виявляється значно важче, ніж звикнутися з думкою про те, що колись її власні руки будуть такими ж сухими й невагомими, помережаними тонкими синіми прожилками і вкритими старечим ластовинням, як руки її бабусі.
Ірина не наважується на поважний бунт, але не може відмовитися від щоденного дрібного саботування. Вона примушує довго будити себе щоранку, вередує за сніданком, відмовляється від шкільних обідів, відшпилює дурнуваті банти з голови, щойно вийшовши з під’їзду, іноді робить це навіть демонстративно, на очах мами або бабусі, які стежать за нею з вікна. Вона старанно креслить поля у зошитах, але відступає від краю не чотири клітинки, як вимагає вчителька з математики, а три або п’ять. Вчителька щоразу робить їй зауваження, знижує оцінку, але нічого не допомагає, Ірина не дуже розуміє, чому саме для неї так принципово порушити хоча би котресь із здебільшого безглуздих шкільних правил, але не поступається попри цілковиту безперспективність такого спротиву.
Хоча загалом вона старанна учениця і її поведінкою всі задоволені – як вчителі, так батьки. Можливо, справа саме в цьому, і їй дійсно важливо зберегти за собою хоча б символічне право на незгоду, потребу не поступитися бодай чимось, не дати перетворити себе на зручну в користуванні дівчинку, позбавлену недоліків та органічно інтегровану в шкільний колектив, розчинену в ньому й майже невидиму. Так інколи буває, коли гортаєш альбом зі світлинами колишніх однокласників і раптом ловиш себе на думці, що не пам’ятаєш, як звати цю кругловиду дівчинку в білих бантах. Точніше, як її звати, ти бачиш у підписі під світлиною і навіть можеш проасоціювати цей підпис із якимись неясними спогадами про те, як одного разу вона поставила собі чорнильну пляму на білому манжеті сукні й дуже соромилася цього, зворушливо ховаючи непропорційно довгі руки підлітка за спиною. Але цей спогад позбавлений індивідуальності, більше схожий на пригадування епізоду з якогось фільму, ніж на сцену з твого власного минулого. Тоді Ірина ще не розуміла, чому так боїться перетворитися саме на таку старанну й непомітну дівчинку, чиї неконфліктність та пасивність дозволять описати все її майбутнє у кількох нуднуватих фразах.
Ірина
По суботах до бабці іноді приходила Раїса Михайлівна. Ірині завжди здавалося кумедним це поєднання звуків, і навіть не через контраст хижацького, рисячого звучання імені з домашнім і затишним по батькові, просто це поєднання зовсім не підходило до кругленької, рум’яної і вічно бадьорої сусідки. Раїса Михайлівна кілька років тому поховала свого чоловіка – військового, вони приїхали до будинку, де жила бабця Ірини, і зайняли за неписаним правом «визволителів» одну з найкращих квартир під дахом. Раїса Михайлівна любила розповідати бабці, що вона і досі мріє, аби колись влаштувати собі робітню, чи, як висловлюється вона сама, «каморку» на горищі, встановити там великі вікна, поставити диван, почепити гамак. Але чоловік Раїси Михайлівни не був особливо майстровитим, і за всі роки життя в їхній п’ятикімнатній квартирі не спромігся зробити навіть санітарного ремонту, тож тепер там звисали зі стін давно обшарпані шпалери, які залишилися ще від попередніх власників (про те, ким були ці люди і що з ними сталося, бабця відмовлялася розповідати Ірині), демонструвала чудеса витривалості древня сантехніка і побутова техніка на кухні – іржаві крани, з яких лише іноді крапала вода, масивний, із заокругленими кутами холодильник зразка початку 50-х, що через нерегулярні проміжки часу видавав із себе страхітливі звуки, повищерблюваний у багатьох місцях нелакований дубовий паркет, який скрипів, здавалося, не лише під ногами, а навіть від подуву вітру за вікном.