- У мене син! — крикнув він, — Чудовий маленький син!
І доки всі присутні в залі раділи, трішки всплакували та вітали господаря замку, той не зводив очей з маленького дитя і бурмотів:
- Ти прекрасний. Ти справжній Гастінгс. Ти — мій!
Він був готовий винести дитину з замка, аби всі впевнились, що народився саме хлопчик, але на дворі був ранній квітень і акушерка забрала дитину та повернула мамі. Тоді герцог наказав осідлати одного з найкращих коней та виїхав за ворота, так як був не в силах усидіти в замку, він хотів розказати про своє щастя кожному зустрічному — любому, хто готовий був вислухати.
Тим часом у породіллі ніяк не припинялась кровотеча, лікар не міг нічого зробити, вона впала непритомною і тихо померла.
Герцог щиро журився після її смерті. Ні, він ніколи не любив її, і вона його теж, але обоє зберігали один до одного дружні почуття. Йому завжди був потрібен від неї тільки спадкоємець, і він його нарешті отримав. Так, що можно було зробити висновок, що вона була достойною дружиною. Він наказав, щоб біля її могила кожен тиждень, не зважаючи на час року, з’являлись свіжі квіти і щоб її картина перемістилась з вітальні в велику залу — туди де висять картини поважних членів сім’ї.
Потім він всіляко зайнявся вихованням сина.
Втім, не можна сказати, що у нього з’явилось дуже багато справ, в зв’язву з цим, особливо в перші місяці: адже дитину було ще рано вчити відповідальності за належні йому земельні наділи і за людей, що жили та працювали там. Герцог це розумів і поручив сина на опіку няні, відправився в Лондон, і продовжував займатися тим, чим і до щасливої події, тобто практично нічим, з тією тільки різницею, що тепер безупинно говорив про сина і заставляв всіх, не виключаючи короля, любуватися його портретом, який був замовлений після того, як дитя родилося. Час від часу, герцог заїжджав в Клайвдон і нарешті, коли хлопчику виповнилося два роки, вирішив більше не залишати амок, а посвятити себе тільки синові, взявши його навчання в свої руки. З цією метою насамперед було придбано поні, після чого куплено невелику рушницю для майбутнього полювання на лис і запрошено вчителів та наставників з усіх відомих людині наук.
— Але Саймон занадто малий для цього! — вигукувала няня Хопкінс.
— Дурниці, - поблажливо заперечував герцог. — Зрозуміло, я не чекаю від нього миттєвих і блискучих результатів, однак розпочинати навчання, гідне герцога, треба якомога раніше.
— Він ще навіть не герцог, — лепетала няня.
— Але буде їм!
І Гастінгс повертався спиною до нерозумної жінки і прилаштовувався поруч із сином, який мовчки будував кривобокий замок із кубиків, розкиданих по підлозі. Батько був задоволений тим, як швидко підростав хлопчик, задоволений його здоров'ям, кольором обличчя; йому подобалося його шовковисте темне волосся, блакитні очі.
— Що ти будуєш, сину?
Саймон усміхнувся і тицьнув пальцем у кубики. Герцог стривожено подивився на няню — він уперше усвідомив, що ще не чув від сина жодного слова.
— Він не вміє говорити?
Та похитала головою:
— Ще ні, ваша світлість.
Герцог насупився.
— Але ж йому вже два роки. Хіба не час йому намагатися говорити?
— У деяких дітей це настає пізніше, ваша світлість. Він і так досить розумний хлопчик.
— Звичайно розумний. Адже він із Гастінгсів.
Няня Хопкінс згідно кивнула. Вона завжди кивала, коли герцог заводив промову про перевагу своєї сім'ї.
— Можливо, — припустила вона, — дитині просто нема чого сказати. Він і так усім задоволений.
Герцога не дуже переконала цю припущення, але він не став продовжувати розмову, а вручив Саймонові олов'яного солдатика, погладив по голівці і пішов з дому, щоб проїхатися на коні, якого зовсім недавно придбав у лорда Уерта.
Проте ще через два роки герцог уже не був таким спокійним, коли знову відвідав сина в замку.
— Як? Мій син досі не каже?! — вигукнув він. — Чому?
— Я не знаю, — відповіла няня, піддягаючи руки до неба.
— Що ви з ним зробили, Хопкінсе?
— Я нічого йому не робила, ваша світлість!
— Якби ви несли свою службу справно, він… — палець герцога вказав на хлопця, — давно б заговорив!
Саймон, який старанно виводив у зошиті літери, сидячи за крихітною партою, з цікавістю спостерігав за цією сценою.
— Йому вже чотири роки, чорт забирай! — заревів герцог. — І він повинен говорити!
— Натомість він уміє писати, — захистила свого підопічного няня. — На своєму віку я виростила п'ятьох дітей, і ніхто з них не робив це так гарно, як майстер Саймон.
— Чи багато користі від гарного писання, якщо він мовчить, як риба! — Герцог різко обернувся до сина: