— Дафна Бріджертон, мені не…
— … подобається твій тон, — підказала Дафна. — Але ти все одно любиш мене. Мабуть, мамо?
Мати засміялася і обійняла Дафну за плечі.
— Ти заслуговуєш на любов, моя люба. Дафна потерлася своєю щокою об материнську.
— Це прокляття всіх матерів, я знаю. Вони повинні любити тих, кого породили, хоч би якими були.
Вайолет зітхнула:
— То теж буває. Але мене доля пожаліла. Сподіваюся, якось у тебе теж з'являться діти і ти…
— Теж їх любитимеш, як я вас, — домовила за неї Дафна і поклала голову їй на плече.
Її мати, можливо, була надмірно прискіплива, а батько завжди більше цікавився собаками та полюванням, ніж домашніми та громадськими справами, але батьки були щасливі у шлюбі, любили один одного, дітей, і в будинку панували веселість та доброта.
— Я зроблю все, щоб наслідувати твій приклад, мамо, — прошепотіла Дафна.
— Як приємно це чути. — Очі Вайолет заблищали від сліз. — Інших слів мені від тебе не треба.
Дафна накрутила пасмо каштанового волосся на палець і помовчала, чекаючи, щоб на зміну сентиментальному настрою знову прийшло жартівливе.
— Так, я піду по твоїх стопах, — сказала вона незабаром, — і не зупинюся доти, доки у мене не буде рівно вісім дітей.
А в цей самий час Саймон Артур Генрі Фіцренольф Бассет, новий герцог Гастінгс, про якого щойно згадали матір і дочка Бріджертон, сидів у найстарішому лондонському консервативному клубі «Уайте». Його співрозмовником був не хто інший, як Ентоні, найстарший із братів Дафни. Молоді люди були дуже схожі один на одного — обидва худорляві, високі, атлетичного складання, з густим темним волоссям. Тільки в Ентоні очі шоколадного відтінку, як у його сестри, а очі Саймона вражали холодним блакитом, що надавало погляду сувору пронизливість.
Саме це завоювало йому репутацію людини, з якою не можна не зважати. Від його пильного погляду іншим чоловікам ставало не по собі, а жінки… ті просто тремтіли.
Але до Ентоні це не стосувалося: молоді люди досить довго знали один одного, і його анітрохи не бентежили очі одного.
— Не забувай, що я бачив тебе в різних ситуаціях, — бувало, говорив він зі сміхом Саймону, — навіть із головою, опущеною в нічний горщик.
На що Саймон зазвичай відповів:
— Так, якщо мені не зраджує пам'ять, саме ти тримав мене над цією запашною судиною.
— А чим ти відповів на моє благодіяння? — продовжував гру Ентоні. — Підклав у ліжко дюжину вугрів.
Саймон, як і раніше, вважав Ентоні найближчим другом і насамперед зустрівся з ним після свого повернення до Англії з-за кордону.
— Дуже радий, що ти повернувся, Клайвдон! — знову повторив Ентоні, сидячи за столом в одній із кімнат клубу. — Ох, ти, мабуть, хочеш, щоб я тепер називав тебе Гастінгсом?
— Ні! — з незрозумілою для Ентоні гарячкістю відповів той. — Нехай Гастінгсом назавжди залишиться мій батько. — Він помовчав і додав:
— Я прийму титул, якщо потрібно, але не носитиму це ім'я.
— Якщо потрібно? — здивовано повторив Ентоні. — Та хто не мріє про те, щоб стати герцогом? Дивно таке чути, якщо ти говориш серйозно.
Саймон нервово провів рукою по темному волоссю і не відразу заговорив. Так, він знав, що повинен — такі давні традиції — зберегти родове ім'я, родові володіння і цим підтвердити і зміцнити місце сім'ї в історії Англії, але ким він був донедавна? Син, відкинутий батьком чи не з народження, та й у юні роки не задовольняв того своїми поглядами та поведінкою. Батько абияк мирився з його існуванням, але не любив і, як і раніше, не бажав бачити.
Їхні стосунки цілком відповідали виразу «зайшла коса на камінь».
— Все це бісове ярмо не для мене, — промимрив він нарешті.
— Доведеться до нього звикнути, — потішив його Ентоні. - І до нового імені теж.
Саймон зітхнув. Він розумів, що друг має рацію, що його власні слова про небажання приймати титул, про тяжкість «ярма» можуть бути сприйняті іншими, як кокетливе кривляння.
— Гаразд, — продовжував Ентоні, - не будемо більше про це. Добре, що ти знову тут і прибув, треба сказати, вчасно, щоб бути поруч зі мною в період мого важкого і нудного клопоту.
— Якого такого клопоту, Тоні?
— Коли мені доведеться наступного разу супроводжувати одну із сестер на черговий бал.
Саймон відкинувся на спинку крісла, не без цікавості подивився на співрозмовника.
- Інтригуюча заява. Особисто я далекий від цього.
— Що ж, доведеться звикати до нового життя, друже. Але не бійся, я людина добра і допоможу тобі увійти до неї.