Саймон не міг не розсміятися:
— Якщо я не почув, людина, яка намагалася занурити мою голову в нічний горщик, говорить про доброту?
— О, тоді ми були дуже молоді, Саймон. Тепер усе по-іншом
— Тепер ти зразок благопристойності та охоронець своєї та чужої честі?
— Безперечно, мій друже. І ти допоможеш її зберігати.
Ентоні на хвилину замислився.
— Гадаю, — сказав він потім, — ти маєш намір зайняти якесь місце в суспільстві?
— Твоє припущення помилкове, Тоні.
— Але ти казав, що збираєшся на вечір до леді Данбері.
— Тільки тому, що люблю цю прямолінійну стару. Вона завжди каже те, що думає.
— Завжди цього ніхто не робить, — зауважив Ентоні.
— Ти правий. Але вона найчастіше говорить щиро. Крім того, вона добре ставилася до мене, коли я був дитиною. Я кілька разів провів у неї в будинку шкільні канікули. Дружив із її племінником.
Ентоні кивнув:
— Отже, я зрозумів. Ти маєш намір уникнути спокус світла. Але знай, мій друже, вони все одно тебе знайдуть, де б ти не знаходився.
Слово «вони» Ентоні вигукнув так, що Саймон мало не поперхнувся своїм бренді. Відкашлявшись, він перепитав:
— Хто ці грізні «вони», якими ти мене так налякав?
— Скоро сам дізнаєшся — матері!
Саймон знизав плечима.
— На жаль, я не мав матері. Але я не зовсім розумію.
— Ось-ось зрозумієш! Матері юних наречених! Не жінки, але дракони, що вогнедишать! Від них ніде не сховаєшся. І маю тобі сказати чесно: моя мати — одна з найнебезпечніших.
— Боже мій, а я гадав, що найнебезпечніше в джунглях Амазонки.
Ентоні кинув на нього несхвальний погляд:
— Буде не до жартів, коли тебе захопить у полон одна з таких матрон разом зі своєю малокровною донькою в білому вбранні і примусить до нескінченної розмови про погоду, бали та стрічки для волосся.
Саймон усміхнувся:
— Чи маю я укласти з твоїх слів, що за часи моєї відсутності ти перетворився на справжнього великосвітського шалопая? Тобто, вибач, джентльмена.
— Без жодного бажання з мого боку, повір. Була б моя воля, я тримався б за сто миль від суспільства, уникав би його, як чуми. Але моя сестра минулого року почала виїжджати у світ, і я просто зобов'язаний її супроводжувати час від часу.
— Ти говориш про Дафну?
— Як? Ви були знайомі?
— Ні, але ти отримував від неї листи, коли ми навчалися ще в школі, і я запам'ятав, що вона народилася четвертою в сім'ї, а отже, її ім'я на «Д».
— Правильно. Наш сімейний спосіб давати імена дітям. Дуже допомагає згадувати, як кого звуть.
Саймон засміявся:
— Ваш винахід — найбільший в Англії після парової машини Уатта.
— Я теж так вважаю, — скромно погодився Ентоні. — Послухай, — сказав він, нахиляючись до друга, — мені спало на думку смілива думка: цього тижня у нас відбудеться сімейний обід — чому б тобі не приєднатися до нас?
Темні брови Саймона трохи піднялися.
— Ти ж намалював страшну картину, лякаючи мене драконами в образі матерів та дівчат на виданні, хіба не так?
— Ну, мати я візьму на себе, суворо стежитиму за нею, а щодо Дафни можеш не хвилюватися — вона не з таких. Вона — виняток, який лише підтверджує правило. Тобі вона має сподобатися.
Очі Саймона недовірливо звузилися: чи не бавиться з ним приятель? Чи не намагається заманити у пастку?
Ентоні вгадав хід, його думок і зі сміхом сказав:
— Господи, чи ти не уявляєш, що я граю роль звідника?
Саймон промовчав.
— Ти для Дафни зовсім не підходиш, — вів далі його друг.
— Чому це? — підхопився Саймон.
— Надто занурений у себе. Завжди був такий, наскільки я пам'ятаю.
Певний час Саймон обмірковував характеристику і, так і не вирішивши, добре це чи погано, запитав:
— Вона вже мала багато пропозицій?
— Декілька. — Ентоні, допивши бренді, відкинувся в кріслі. — Я дозволив їй відмовити всім.
— Як великодушно з твого боку.
Ентоні не прийняв іронії та продовжив тему.
— Я вважаю, — сказав він, — що надія знайти справжнє кохання дуже примарна в наш час, але аж ніяк не відкидаю при цьому щасливого шлюбу. Однак не з людиною, яка годиться їй у батьки, або з іншою, що майже годиться в батьки; або, нарешті, з тим, хто занадто сухий і зарозумілий для нашої веселої родини. Боже борони! А цього тижня її руки просив взагалі один…
Ентоні замовк — як досвідчений оповідач, граючи увагою слухача.
— Що ж сталося цього тижня? — не витримав Саймон.
— Ну, цей останній… Втім, він досить милий, лише трохи тупоголів. А точніше, дурний як пробка… Але ти можеш подумати, що я дуже жорстокий і прискіпливий. Нічого подібного — я такий самий, яким ти мене знав у далекі веселі безпутні часи, і зовсім не хочу засмучувати бідолаху і розбивати йому серце, а тому…