— І годуєте, допомагаєте?
— А що з ними робити?
— А хто ще, крім цієї собаки і кота, є?
— Котів багато приходить. Один такий здоровий, я його Сепаром називаю, ну такий вже кабан, то він ходить на сусідній пост — там його хлопці постійно годують. Іноді і до нас заглядає. Щоб разнообразіть кухню, — сміється боєць. Замахнувшись, він нарешті перемагає колоду — потужним ударом розрубує її навпіл.
А я в цей час згадую попелястого кота, якого пригріли бійці 29-го блокпосту на Луганщині. Його теж звали Сепар — ця кличка — одна з найулюбленіших серед військових на передовій. Він був контужений — погано бачив і чув і був дуже худий, коли прибився до військових. Вони його відгодували, виходили. А тварина натомість платила їм добром — щоночі виловлювала у бліндажах мишей, які ближче до осену просто скакали по бійцях — стільки набігло їх із полів.
Годували військові Сепара винятково консервами — бичками та кількою в томаті, які їм передавали у складі армійського пайка. На знак подяки, бо з його появою у бліндажах мишиних танців по головах і тілах захисників суттєво поменшало.
— Це медичний пункт?
— Ну так, для невідкладної медичної допомоги. Усе, що необхідно для допомоги. Є ін’єкційні препарати, таблетовані, все.
Звичайна шафа з ДПС, яка свого часу була у кожній радянській родині, забита медичними препаратами. Тут і знеболювальні, і противірусні, і антибіотики. А ще — шприци, бинти, вата, джгути — предмети першої необхідності на передовій, де поранити може будь-якої миті.
— Хлопці не хворіють, поранених немає?
— Слава богу, мені завжди протягом десяти місяців траплялися такі колективи, що усі здорові, богатирі. Ну так, десь поранення були, такі мілкі. Насморк був, так. А щоб дуже серйозних, то у нас таких захворювань ще не було. І дай боже, щоб і не було. Щоб хлопці всі, які прийшли здорові, вернулися до себе додому, до своїх сімей здоровими, щоб родини зустріли їх з радістю і побачили своїх героїв здоровими, щасливими. І щоб у нашій країні настав довгожданий мир.
Спілкуємося ми у звичайній кімнаті звичайного будинку, де ще донедавна, до війни, мешкали цивільні. Тепер тут квартирують військові. Цим будинкам на околицях прифронтового міста Золоте, що на Луганщині, не пощастило. Вони опинилися на лінії зіткнення — там, куди вдень і вночі стріляють бойовики із сусідньої окупованої Михайлівки чи Первомайська. Ціла вулиця, яка веде уздовж полів Золотого, тепер порожня. За винятком військових.
«Док» — невисокий осадкуватий чоловік, з круглого обличчя якого, здається, не сходить посмішка, за штатом санінструктор. А в житті бійців 59-ї бригади, що стоять на передовій Золотого, — лікар. Та найбільший ворог мишей, яких тут, зважаючи на поля, — цілі табуни. Проти них у чоловіка два засоби:
— Миші, гризуни — це переносники інфекції, то ми стараємося їх позбавлятися. Отраву купуємо, заводимо свійських тварин, надійних: кішки, собаки — це наші надійні друзі.
Одна з таких «друзів» лежить у сусідній від імпровізованого медпункту кімнаті. Красива доглянута смугаста кицька з білим животом ліниво розкинулася на одному з ліжок. Уваги на тих, хто несподівано вдерся у її простір, вона не звертає.
— Будь ласка, наша Кицуліна, — підходить, щоб погладити, до кішки «Док».
— А де взяли? На дику вона не схожа. — Кицуліна при цьому навіть очей не відкриває.
— Домашня, прибилася. Приютили. Почула добро, ласку солдатську — не обіжаємо, кормимо її.
Нарешті кицька прокидається й солодко потягується на теплому від її тіла ліжку.
— А давно вона у вас?
— Вже два з половиною місяці.
— Як назвали?
— Кицуліна.
— Кицуліна?
— Так, у мене вдома такі кішки, то ми так вже й назвали по-свійськи — Кицуліна.
«Док» бере кішку на руки, і вона сонно тулиться до чоловіка. Що Кицуліна його улюблениця, видно неозброєним оком.
— А вона хоч мишей ловить? — сміюся я. Кішка в імпровізованій оселі бійців, де колись мешкали цивільні, а нині квартирують бійці, поводиться не як гостя, а як повноцінна господиня.
— Ловить, показує, що вона хороша господиня.
— А ночує з вами чи на вулиці?
— Ночує вдома. На ліжку. Кішки, вони все одно відчувають якісь негативні поля, у нашому домі вони біля кожного можуть полежати. І там у кімнаті, і тут у кімнаті. Але улюблене місце в неї — біля плити, де тепленько, — посміхається «Док», погладжуючи кішку.