В оселі, яку бійці вже трішки обжили, усе під рукою — від автомата, який зазвичай лежить біля ліжка, бо підняти по тривозі можуть будь-якої миті, до шкарпеток, які сушаться над плитою. У кутку тісної кімнати — маленький телевізор.
— А що показують? Сепар-теве? — я киваю на «зомбоящик».
— А у нас тарілка, і дивимося ми тільки українські канали. Треба ж знати, що у світі твориться, — відповідає «Док».
Він родом з Вінниччини, Бершадського району, села Тернівка. Має 25 років стажу як дільничний лікар-терапевт. Працював у Тернівській дільничній лікарні, доки повісткою не призвали на фронт.
— Маю онуків, дві дівчинки — Ліля і Вероніка. Ліля ходить у другий клас. Вероніка — 5 років, ходить у дитсадок, проживають вони в місті Умань. Дочка Олена, жінка Надія, батьки, теща — цей перелік тих, кого залишив у дома, «Док» озвучує зі світлою посмішкою на вустах. Вони всі тут світліють, коли згадують про родини.
— А чим кицьку годуєте? — відвертаю від світлих, але сумних — тому що в розлуці — спогадів «Дока», киваючи на Кицуліну на його руках.
— Чим годуємо? Солдатським. Що готуємо, те вона в нас і їсть.
— Невже всеїдна?
— Ага. І борщ їсть, і консерви, те, що нам в армію поставляють, — і бички, і сардини, і вареники, буває, коли готуємо на великі свята, то даємо. Деруни.
— То я бачу, у вас тут цілий ресторан — деруни, вареники. Хто це так балує бійців?
— У нашому домі є дуже хороші повари, в нас є навіть чоловік із позивним «Начпрод», а простіше — Ваня. Дуже готує гарно. Сам зі Львівщини, — видно, що «Доку» приємно розповідати про їхнього умільця-повара. — А так готуємо по черзі — стараємося. А Вані допомагаємо завжди — напівфабрикати готуємо, а він уже з них усе робить — борщ, суп. Готуємо, як і вдома, як будь-яка хазяйка.
У цей час вхідні двері рипають, і в кімнату, де ми спілкуємося з «Доком», заходить високий темноволосий чоловік у шапці. На руках у нього маленьке руде кошеня. Таке маленьке, що тоне у великій долоні чоловіка.
— Ой, а хто це? — Я миттю переключаюся з Кицуліни на двох нових симпатичних гостей — бійця та його рудого друга.
— Це Рижик наш, найкращі ліки для душі, — чоловік обережно, щоб не роздавити, гладить маленьке пухнасте сонечко.
— А скільки йому? — на вигляд кошеняті не більше трьох-чотирьох місяців.
— А хто його знає — маленький, — тепло посміхається чи то до мене, чи то до Рижика боєць.
— Коли ви його знайшли?
— А як приїхали, так і прибився. Десь три місяці. Це наш улюбленець.
У цей час Кицуліна, яку «Док» посадив на тумбу, намагається познайомитися з Рижиком. Шерсть на малому наїжачується, він зіщулюється і тулиться до свого захисника. Рижик — з іншої оселі, і тут усе для нього незнайоме, крім «Лиса» — бійця, який приніс його сюди.
«Лис» родом з Житомирщини. На війні четвертий місяць — з шостої хвилі мобілізації. До війни працював на себе — виготовляв на замовлення меблі. Щойно прийшла повістка — пішов на фронт. І одразу ж потрапив на передову — у Золоте.
— Не ховалися, не тікали?
— Ну, як мені ховатися, тікати, коли у мене два зяті відвоювали. Точніше, один відвоював уже, другий військовий, то він тут постійно.
— Ну, а як родина, як дочки?
— Дочки — нормально. Жінка хвилюється, а дочки нормально — ну якщо чоловіки у них уже були тут, то вони цю школу вже пройшли. Зараз мамку свою підтримують морально.
Як з’ясовується у ході розмови, «Лис» міг потрапити на передову і раніше. Одразу як Росія анексувала Крим, чоловік пішов до місцевого військкомату — проситися на фронт — відвойовувати півострів.
— Сказали — чекай, час іще не прийшов. Ну, а потім — час прийшов. І от я тут.
«Лис» іще встиг побачити народження свого першого онука, якому нині майже рік. Крихітний Рижик, про якого він зворушливо турбується, нагадує чоловіку рідний дім. Але не кота, який у «Лиса» теж є, а маленького рудого кролика, якого ростили усім домом.
— Кролик от такого от кольору точно. Маленький, декоративний. Зараз уже виріс.
— От такий от руденький?
— Точно такого кольору. Цей геть кролика нагадує.
— Це він, напевне, на вулиці у вас і не живе? — киваю на малого Рижика. — А там, де тепленько?
— Ну, а як же його вигнати на вулицю? Тим більше, що він у нас культурний. На пісочок ходить. Хоч ніхто його не вчив. Зразу ж, з першого разу, як тільки поставили пісочок, — і все. Він тут і ходить. Щось у ньому є породисте.
Породистого в Рижику — лише довга кудлата шерсть. Певне, хтось із його батьків мав в роду «сибірських». Усе решта — типове дворове.