— Він сам вилазить до нас і спить. Його і кликати не треба, — продовжує розповідь про щасливе життя Рижика «Лис», — залізе в спальний мішок — геть потім і не витрусиш, — сміється. — А то топчеться по тобі всю ніч. Вдень висипається, а вночі грається.
— Не дає спати? — сміюся.
— Ні, чого, хватає сну.
— А мишей ловить? Кажуть, у вас тут миші.
— Миші є, але для того є більші коти, щоб ловити. Воно саме з ними, цими мишами, гралося ще б, — киває на Рижика, який якраз грається з великим пальцем «Лиса», чоловік.
— А бійці підбирають усіх тварин, що приходять до них? — у мене вже давно закралися підозри, що тваринний світ на передовій Золотого одним Рижиком та Кицуліною не обмежується. На вулиці, до того як зайти у хату, я помітила кілька дворових собак. І це лише ті, кого я побачила.
— Ну, а куди ж їх виганяти? Ну гляньте на нього — куди ж його вигнати? А сніг, а холод буде… Шкода, все ж жива душа.
— А годуєте чим? Він же маленький, йому ж, певне, молочка хочеться?
— Та ні, їсть усе. Всеїдний. Що ми їмо, те й він.
— Крім того, що душевно лікує, яку він ще тут функцію виконує?
— Сама головна — це душевна. Воно ще маленьке, щоб якусь іншу функцію виконувати. Граємося з ним. От так от погладиш — і вже легше. Дім нагадує. — «Лис» гладить руде сонечко і непомітно посміхається. Може, згадує маленького внука. Може, двох дочок та дружину, які чекають на нього вдома.
— А чого війна вас навчила?
— Чого? Та, напевне, життя любити. Радуватись кожному дню прожитому. Чого ще війна може навчити? Цінувати життя, цінувати близьких. Війна — це неприродне. Ми не народжені для війни. Ми народжені для любові й миру, — закутуючи у бушлат руде маля, невесело говорить «Лис». Разом виходимо на вулицю. Він, прощаючись, махає нам лапкою Рижика, якому війна подарувала родину. Ту, яка не скривдить, не викине, не залишить голодним.
— З тваринами зрозуміло, а з місцевими мешканцями у вас які відносини? — повертаюся до «Дока», який виходить разом із нами — провести «Лиса» і Рижика.
— Гарні. Особливо зі школярами. Ходімте, я вам покажу, що вони нам подарували, — повертаємося до оселі військових. З одного з ящиків радянського комоду «Док» витягує синьо-жовті стрічки, сплетені як браслет, і ляльки-обереги, зроблені власноруч.
— Це нам школярі подарували. І концерт для нас організували. Ми часто ходимо в школу — ділимося з ними харчами. Влаштовуємо їм патріотичні уроки. Вони нас не бояться, уже звикли. Навіть чекають нас, радіють, коли ми приходимо, — ділиться «Док».
Ця школа, про яку розповідає Док, розташована неподалік від передових позицій бійців. Туди й їдемо, щоб послухати, що про військових скажуть місцеві.
Нам назустріч виходить вчителька англійської мови Антоніна Анатоліївна — маленька жіночка з круглим щирим обличчям та кирпатим носом. Дітей у школі, каже, вже немає, — розійшлися. Попри те, що на годиннику лише дванадцята.
— Дітки ходять кожного дня до школи. Але класів у нас немає. Навчання індивідуально-групове. У класі один або двоє учнів. Узагалі в школі зараз 11 учнів з різних класів. Другого і шостого класу немає. А так в інших класах — по одному, по двоє учнів, — розповідає педагог.
— А чому так мало учнів? У Золотому ж відносно тихо останнім часом? — За даними штабу АТО, Золоте лише час від часу потрапляє у гарячі зведення з фронту. Ситуація тут — відносно інших напрямків передової — частково стабілізувалася.
— З початком нового семестру, якщо буде спокійно, то діти будуть повертатися. Багато родин повиїжджало звідси, і вони ще бояться сюди повертатися, — пояснює Антоніна Анатоліївна.
— Кажуть, що цій школі військові допомагають, так?
— Так. — Кругле обличчя Антоніни Анатоліївни розпливається у добрій посмішці.
— А як допомагають?
— Приходять до нас, з дітками спілкуються. Цукерки діткам купували, приносили, соки приносили, допомагають.
— Дружньо живете?
— Дружньо, аякже. Ми з дітками робили такі обереги, ляльки-мотанки, готували привітання, листівки, дарували все це бійцям. Їм дуже сподобалося. А діти ще хочуть намалювати військовим малюнки.
— А Золоте — українське місто? Які тут настрої? — моє питання, вочевидь, дещо дивує Антоніну Антоліївну — колись студентку Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультету філології, яку волею долі закинуло за сотні кілометрів від столиці в область, яка нині переживає війну. Я не встигаю закінчити запитання, як вона твердо і впевнено відповідає: