— Українське місто. І настрої тут теж українські. І люди тут дружні. І з військовими дружньо живуть. А як же інакше?
Я ж повертаюся до припаркованого неподалік школи авто з думкою про те, що іноді люди оцінюють настрої та ставлення одне до одного лише виходячи зі свого особистого кола знайомств та спілкування. Тому ця оцінка, на жаль, далеко не завжди є об’єктивною.
— Це він у нас тільки вчора появився. Новий. Двоє єсть, а це новий появився.
Високий кремезний Валерій — боєць 14-ї бригади, яка стоїть на охороні Мар’їнки—Красногорівки, про нового мешканця їхніх позицій — клишоноге цуценя попелястого кольору — розповідає, не відриваючись від процесу. Чоловік чистить картоплю: за кілька годин у бійців обід. А разом із ними — і в численних тварин, кількість яких тут одразу і не зрозумієш, — стільки їх різного кольору, зросту та ваги бігає навколо.
— А звідки взявся цей малюк? — Намагаюся дотягнутися до цуценяти, яке забилося у куток біля буржуйки, звідки дістати його не так просто. Воно не боїться, а просто гріється — малому явно бракує тепла.
— Принесли. Ми з хлопцями ходили в місто і взяли. Ми ж в город виїжджаємо за сігаретами. А вони там возлє магазіна нас уже ждуть. Місцеві знають, коли ми приїжджаємо, от і приносять хто кого. Хто собак, хто котів, хто геть малих, таких, як цей, — киває на цуценя Валерій.
— І ви от так от всіх забираєте?
— Ну канєшно. А куда ж їх діть? Мєсним не хватає, шоб себе прогодувати. А тут ще ці роти.
— А що їдять?
— Що їдять? Та все їдять. Те, що ми їмо, те й вони.
Сьогодні, судячи з приготувань, брати менші будуть смакувати варену або смажену картоплю. На лаві поруч із бійцями помічаю «десерт» — банку армійської тушонки.
— І багато у вас таких біженців?
— Та багато. Троє собак. Восьмеро котів. Покидали жителі, а нам кормить нада.
— А вони як вам віддячують?
— Ну, охраняют, помогают, конечно.
— А допомагають як?
— Ну, картошку чистить поки не виміють, — нарешті відривається від процесу чищення і піднімає на мене очі Валерій. Намет-кухня вибухає сміхом.
У цей час на кухню неквапно, як господар, на кухню заходить сіро-біле невеличке кошеня, треться об ноги бійців.
— О, а цей у нас із развєдки — радісно зустрічає кота Валерій, — вєздє проскочить. Відеокамеру цепляй на него — і вперед. Бігає кругом, пару раз було і до «них» (бойовиків. — Ред.) забігав — ми в бінокль бачили.
— А звати як цього героя?
— Малявка, — гладить Валерій симпатичне кошеня. Долоня бійця якраз розміром з Малявку.
— А мишей у вас тут багато? — я швидше машинально уточнюю, ніж запитую бійців, бо вже знаю відповідь — у таких місцях вона в усіх однакова. Стоять бійці у чистому полі, яке вже кілька років поспіль нічим не засівали, як і довколишні поля. Тож єдина можливість у мишей вижити — шукати інше джерело харчування. Найближче таке джерело — армійська кухня, де є і крупи, і картопля, й інші продуктові запаси.
— О, насчьот мишей — їх тут багато. Сєрий, а покажи-но наші «запаси».
Один з бійців, який допомагає Валерію чистити картоплю, піднімається і підходить до армійської шинелі, яка висить на вході в кухню. Струшує її.
— Нет, еще ничего нету. Поздно приехали. Кормежка уже была, — підморгує він мені.
— Яка така «кормьожка»?
— Вот здесь, в тулупе, собираются мыши, и мы любим кормить этими мышами наших кошек.
— Це ви щоранку трусите цю шинель тут?
— Ну да. Это у нас такая ловушка для мышей, они здесь живут.
— Попробуй, може, вже є, — пропонує побратиму Валерій.
— Та мы ж только вытрушивали.
— І що, там, внизу коти чекають?
— Канєшно. Ми їх годуємо із самого ранку, харчі армійські економимо, — жартує інший боєць, який якраз заходить до кухні повідомити, що заступає на пост — на передову.
— Собаку будешь брать? Или пускай отдохнут сегодня? — уже цілком серйозно запитує у бійця Валерій.
— Та пускай отдохнут. Потом возьму.
— А ви що, собак із собою на пост берете? — втручаюся у розмову я.
— А как же. Приучаем их нести службу, помогать.
— А що ви там вчите їх робити?
— Они, как и мы, дежурят, слушают. Если кто-то подлазит — дают сигнал. Они у нас вместо тепловизоров, — сміється боєць. — Надо же как-то выходить из положения, когда у тебя элементарного не хватает.
Разом із черговим виходжу на вулицю. У бійців якраз прийомна година. Волонтери привезли військовим харчі та великі каструлі.
— Ой, а у вас що, раніше каструль не було? Як же ви тут їсти готували? — ловлю на ходу маленького осадкуватого бійця з широким обличчям та очима-«ґудзиками». Позивний у нього — «Ведмедик». І він кумедно гаркавить при розмові.