Виявилося, він теж знав її фото.
На третій вечір знайомства Сергій запропонував одружитися. Дівчина погодилася.
— Три роки ти будеш чекати на мене. Я закінчу училище, відбудеться випускний, і після цього ми одружимось.
Надя порахувала, що після училища ще вступить до інституту, і подумала, що вже після другого курсу інституту можна виходити заміж. Тоді це було нормою. Але чекати судженого три роки в усі часи важко.
Закохані постійно листувалися. Два листи на тиждень. І дві відповіді.
— Я вирішила, що писатиму лише українською. Він досконало знав російську, а я — не так добре. І я дуже не хотіла, щоб він думав, що я неграмотна. За листами він вивчив і мене, і українську мову.
Щороку в серпні закохані бачилися — всього тиждень на Тернопіллі під наглядом дідусів і бабусь.
Як і пообіцяв Сергій, рівно за три роки у серпні відгуляли весілля. А одразу після цього молоді вирушили з Тернопільщини до холодної й далекої Мурманської області. Сергій пішов служити у морську піхоту Північного флоту. Престижно. Там народилася перша дитина. «Син, звичайно», — ще до народження стверджував батько. Назвали Валерій. Був травень, а навколо — море снігу, чоботи, лижні змагання. Надія досі згадує, що, коли повернулася з пологового, застала вдома ідеальну військову чистоту.
Серпень 1991-го був особливим. СССР розпадався. Сергій, хоч і народжений у Німеччині, вирішив повертатися до України. Під час відпустки побачив, як муштрують на плацу військових. Тривало перше формування Національної гвардії. Кульчицький не вагався.
— Сергій підійшов до командира, полковника Кононенка, і сказав, що він офіцер із Мурманська й хоче перевестись до України. Там на плацу про все й домовились. На нього чекали три місяці — у грудні ми переїхали в Україну.
Він завжди хотів стати генералом. І досяг свого.
2000-го Нацгвардію розформували, і Кульчицький опинився у внутрішніх військах. Але 2014-го з офіцера міліції він знову став військовим — Україна відновила Національну гвардію. Генерал Кульчицький почав готувати у Нових Петрівцях новобранців — учорашніх майданівців. Розташувалися в наметовому містечку. Погода — сильний вітер із мокрим снігом. Кілька наметів упало. Кульчицький схопив кувалду і нумо разом із солдатами забивати кілочки в землю. Бійці намагалися забрати у нього кувалду. «Та нормально, — відмахнувся Сергій Петрович. — Хлопці, давайте швидше, а то вітер намети понесе».
Жодного разу не підвищив голос, згадують його підопічні. Хоча спочатку деякі хлопці провокували його як учорашнього ворога з майданівського протистояння. Кульчицький ніби не чув образливих реплік. Уранці генерал чекав для шикування. Майданівці повільно виповзали з наметів, не поспішаючи тяглися до плацу. Хтось відвертав увагу на розмови, хтось спеціально запізнювався, а Кульчицький спокійно чекав.
— Мені врізалася в пам’ять картинка: сірий ранок, колючий дощ і самотня постать генерала на плацу. Я ще подумав: чому він не зайшов до казарми? Адже там тепло і сухо. Так учинив би будь-який інший генерал, але не Кульчицький, — згадує боєць Павло Скшетуський.
— Пам’ятаю, як Сергій Петрович вразив нас на спортмайданчику, — розповідає інший боєць батальйону імені Кульчицького Руслан Сисой. — Сцена: стоїть перед нами прапорщик із черевцем і командує: «Мужики, підтягуйтеся!» Тут ззаду підходить Кульчицький і плескає його по плечу: «А ну, давай!» — «У сенсі?» — розгубився прапорщик. — «На турнік, кажу, залазь». Прапорщик повис на перекладині, як сарделька. «Як ти можеш учити пацанів, якщо сам цього не вмієш?» — обурився Сергій Петрович. Потім зняв кашкет і легко підтягнувся 20 разів! Після цього випадку ми ночами бігали до перекладини і тренувалися до знемоги. Хотілося не поступатися генералу.
— Сергій Петрович умів пожартувати, — згадує боєць Олександр Полюхович. — У Нові Петрівці ми приїхали кожен зі своєю «зброєю»: ножі, бити, палиці — усе, з чим воювали на Майдані. Перед відправленням у зону АТО нам видали автомати. І Кульчицький сказав: «Фух, тепер я буду спати спокійно. А то, поки ви бігали з ножами, мене мучило безсоння».
Після короткого навчання на базі Кульчицький поїхав зі своїми підопічними на схід, до гори Карачун. Міг не їхати… Не міг не їхати.
— Знайомі побачили його по телебаченню, і, коли я вже це сказала телефоном, він зізнався, — каже дружина Надія. — Але нічого не говорив про воєнні дії, тільки казав, що він там як група підтримки. Він ні в чому не зізнавався. Говорив: «У нас все хорошо. Всё будет хорошо». Пригадую розмову: я казала, що дивлюсь телевізор, там такі страшні події. А він тільки відповів: «То нащо ти дивишся той телевізор? От я зовсім не дивлюсь». І все. Я розуміла, що телефоном він нічого мені не скаже. Мова йшла про сина, внука, про Львів, про квіти, які я вирощую. Він телефонував щодня. Я не дзвонила, бо він міг бути зайнятий.