Після банальних промов міняють стяги. Хлопчина, який спускав український прапор, заплакав. Потім було підняття російського «аквафрешу» й андріївського хреста. Коли розгорнули останній, було чути поодинокі оплески. Курсанти стояли мовчки. І тут раптом звідкись — від головного корпусу — залунали дивні, ще не зрозумілі звуки. Усі оператори зриваються з місць і, не вимикаючи камер, біжать туди. Півтора десятка хлопців у формах стоять на вході й співають гімн України. З високо піднятими головами. Гордо, епічно. Керівництво ліцею, яке легко перейшло на бік окупантів, наказує оркестру заграти щось якомога гучніше. Але марно.
Хлопці незворушно доспівують: «…І покажем, що ми, браття, козацького роду», — віддають честь і гідно зникають у корпусі.
Після цього вони переїжджають з окупованої території на материкову Україну. У червні Кабмін України ліквідував Академію ВМС ім. Нахімова в Севастополі й відкрив факультет Військово-морських сил в Одеській національній морській академії. Однак хлопці, які заспівали гімн у Севастополі, здобули іншу освіту. У вересні 2015-го вони завершили навчання. У Британії. Про це повідомило у соціальних мережах посольство Великої Британії в Україні. «Навесні 2014 року вони поїхали на навчання до Коледжу Королівських ВМС Britannia на півдні Англії, а вчора їх успішно випустили». Ось імена цих майбутніх адміралів: Андрій Гладун, Мирослав Криворучко й Філіпп Македонський.
Я навіть не знаю, чи він іще живий, а головне — де він. Може, усе ще за місцем своєї реєстрації — на маяку? Навряд. Мені в Крим — зась, я — персона нон ґрата для Росії. Юрій Іванович, попри свою зовнішню нешкідливість, мабуть, теж. Милий старий із текою документів під пахвою. Саме таким він увірвався в моє життя на початку 2005-го. З попередженням про майбутню трагедію, у яку тоді ніхто не вірив. Він — колишній доглядач маяка біля мису Форос — оголосив одноосібну юридичну війну Чорноморському флоту Росії, базування якого в українському Севастополі тоді не піддавалося сумніву, як і міфічна братськість народів, більшість представників яких розмовляли однією мовою.
2005-й. Солдатик на чатах біля штабу ЧФ Росії в Севастополі, побачивши камеру, починає нервуватися. Смикається в різні боки, нарешті вибігає назовні й, наставивши на нас автомат, кричить:
— Камеру уберите! Убери камеру! Нельзя снимать!
Те, що Толік Кузьменко продовжує знімати і зовсім не реагує на зброю, збиває чатового з пантелику. Солдатик перелякано обертається до мене і вже без агресії, прохально продовжує:
— Скажи, чтоб камеру убрал! Я же вам по-русски говорю, камеру уберите!
Юрій Іванович Лещенко раніше в житті жодного слова не вимовив українською. Але тепер настав його момент істини:
— Не розумію, гаваріть по-украінскі!
Солдатик зникає десь у нетрях чатової будки. За хвильку виходить офіцер з червоною пов’язкою чергового на рукаві. Чемно відрекомендовується — помічник чергового по штабу. Я показую своє посвідчення.
— Заборонено, на жаль, — чистою українською каже росіянин.
— Хто забороняє? — вдаю здивування я.
— Начальство. На жаль. Перепитувати не можна.
— Але ж територія українська, — не вгавав я.
— Авжеж. Але ж ми на службі.
Я відкриваю рота, щоб продовжити дискусію, але одразу і закриваю, почувши неспростовний аргумент:
— Дупу роздеруть так, що забуду, як срати.
Рік 2009-й…
Це схоже на життя за ґратами. Він довго чекає, поки вартовий знайде ключ і відімкне хвіртку. Усі озброєні, наче от-от почнеться війна. Я впевнений, що в їхніх «калашах» бойові набої. Юрій Іванович кидається до нас з обіймами, наче до найближчих родичів. Український наглядач російського маяка на українській території. Свій серед чужих, чужий серед своїх. Дон Кіхот, який бореться з вітряками, російськомовний українець, який оголосив війну Чорноморському флоту Росії. Якось на День незалежності він спробував зайти туди, за ґрати, з українським прапором. Військові кричали, що він порушує громадський порядок, і намагалися відібрати стяг. Але не мали сміливості застосувати до дідуся силу.
У нього, як завжди, цілі стоси якихось документів. Про відсутність договорів оренди на майно, яким користується російський флот. Про політичну діяльність росіян у Криму, навіть про шпигунів і провокаторів. Але нікому то не треба. Його прописка на маяку Сарич, у найпівденнішій точці Криму й України, стала водночас його перемогою і його ув’язненням. Адже навіть гостей без дозволу своїх ворогів він не може прийняти. Військовий об’єкт. Нікому то не треба. Роками. Українські моряки Севастополя розповідають такий анекдот. Приїхав якось туди 1993 року тоді ще прем’єр-міністр Леонід Кучма. Цілий день пропиячив із росіянами. Уже ввечері в аеропорту питає в командувача українських ВМС: «А ти хто будеш?» Той: «Ну як же, Леонід Данилович, я ж командувач флоту нашого». «Стоп, — зупиняється Кучма. — А з ким же я цілий день спілкувався?»