Выбрать главу

Анекдот анекдотом, але ось записана розмова колишнього керівника ВМС України Ігоря Князя: «Був випадок, коли я його проводжав на Бельбеку, а він підходить до мене й питає, чому над маяком на Форосі, поряд із його дачею, на Саричі, піднято прапор Росії. Я йому говорю, шо тому, що це територія Росії… «Как територія Росії?!» Вирішили так, щоб його не турбувати, — це вже, навєрно, його охрана, як я приїжджав, — смотрю, зняли прапор…»

Змінювалися президенти, командувачі обох флотів, а ситуація загалом та сама — Юрій Іванович живе удома на маяку, наче військовополонений.

Української мови в Севастополі ви не почуєте. А якщо заговорите, то ризикуєте наразитися щонайменше на моральні неприємності. Мирослав Мамчак, відставник ВМС України: «Як заговорив у громадському місці рідною мовою, то нарвешся на величезні неприємності… І зараз це теж є». Не дивно. Російський флот дає багатьом їжу. І фізичну, і духовну. У друкарнях видавництва «Флаг Родіни» тиражують 23 газети загальним накладом близько 2 мільйонів примірників. Багато з них розповсюджують безкоштовно. І пропаганда дає свої результати. Особливо це було помітно на спільних парадах ВМС України та Чорноморського флоту Росії. Той же Князь згадував: «96-й, даже 97-й, 98-й — нерідко після проходження наших військовослужбовців летіли і помідори, і яйця, і свист роздавався. Ето було…»

Російськомовний капітан Пєчкін, у якого кілька прогулянкових катерів, між тим, зовсім не піддається пропаганді. Він вважає, що іде невидима війна без пострілів. Між Україною і Росією. «А ви хто ж?» — запитую я. «Канєшна украінєц!» — ображено відповідає Пєчкін. Він щодня возить українських моряків із Графської пристані на протилежний берег — в ту далеку гавань, куди запхано українські кораблі. За символічну плату. «Саме за це, — скаржиться Пєчкін, — начальник українського порту, але російський патріот має на мене зуб». Пєчкін розказує про те, як відв’язували від пристані його катери, як били капітанів і штовхали їх у воду. Утім, здаватися на цій війні ні він, ні Юрій Іванович Лещенко не збираються.

Ці репортажі я написав давно, коли про можливу війну з Росією у Києві ніхто не думав. Юрій Іванович цю війну — тоді, як і зараз, гібридну, інформаційну — уже вів, один проти масованих сил ворога. Ворог його поважав і боявся.

  Махно

— Я офіцер українського флоту, єдиний у під’їзді, у Севастополі. Крім мене, там живуть десять офіцерів російського флоту. Як ви думаєте, мені важко? — запитував мене Махно 2008-го.

— Думаю, нелегко, — відповідав я, згадуючи історії з відриванням кокард у громадському транспорті українським морякам Севастополя десь на початку 1990-х.

Махно гучно сміється:

— А от і ні, не вгадав. Один щось почав — я його переї… Потім другого. І тепер — поважають. Вони ж азіати по суті, за ментальністю. Нападають, тільки коли відчувають кількісну перевагу. А коли відчувають силу, одразу стають покірні і ввічливі. Так що в мене з ними чудові стосунки.

Махно на пенсії займався улюбленою справою — військовою історією. Видавав довідники про російські етнічні військові формування, які під час Другої світової війни служили на боці Німеччини. Якщо Україна дала нацизмові лише два батальйони й дивізію «Галичина», то росіяни делегували у Вермахт, СС і навіть у Абвер десятки формувань, мільйони людей. «Перше національне російське есесівське формування було в Севастополі!» — підвищує голос Махно. Він розповідає про те, як його село на Черкащині і ще сотні інших українських сіл спалили вщент російські батальйони польової поліції, зачищаючи територію, коли німці відступали. «Жглі, — переходить Махно на російську, — аж до Волині. А там пєрєсталі. А всьо патаму, шо хлопцям у схронах це дуже не сподобалося. І з дивізії Духопєльнікова до границі добігло аж 500 чоловік!»

Ми сидимо на набережній Балаклави, заходить сонце, грає так звана жива музика. Щось російське. Даємо музиканту гроші і просимо українське. Потім ще. І ще. І ще. Нарешті його репертуар вичерпано, але він гарячково згадує українські пісні.

…Що сьогодні з Вадимом Махном, я не знаю. Упевнений: усе має бути гаразд.