Першим командувачем української авіації став військовий льотчик підполковник Вячеслав Баранов, який до того очолював 7-й авіаційний дивізіон, що воював на Південно-Західному фронті. Донський козак за походженням, він не був особливим прихильником незалежності України і розглядав своє призначення як тимчасове явище. Уже за часів гетьмана П. П. Скоропадського В. Баранов зорганізував масове вивезення з України до білогвардійських армій літаків, авіаційного матеріалу, а також сприяв масовому дезертирству льотчиків на Дон. Помічником його став прапорщик, військовий льотчик Левко Шевченко — нащадок українського поета. Управління штабу української авіації розмістилося в Києві за адресою: Хрещатик, 42. Підполковнику В. Баранову мали підпорядковуватися всі авіаційні частини, що оголосили себе українізованими, насамперед чотири авіаційні парки: 1-й в Одесі, 3-й і 5-й у Києві, 6-й — у Полтаві. Щоправда, коли розпочалася організація української авіації, тут майже не лишилося військовослужбовців: демобілізовані, вони роз’їхалися по домівках. Відтак, надзвичайно цінним інженерно-технічним обладнанням цих авіапарків нікому було опікуватись.
Олександр Єгоров, штабс-ротмістр 9-го гусарського Київського полку — організатор 1-го Українського авіаційного загону та перший льотчик Повітряного флоту УНР, 1917 р.
Фото з приватної колекції автора
До складу української авіації увійшли також українізовані дивізіони та загони старої російської армії. Серед перших був 6-й авіаційний дивізіон військового льотчика капітана Романа Шоманського, українізований у грудні 1917 р., який, прибувши з фронту до Києва, 5.01.1918 розташовувався у Святошині. Станом на 25.01.1918 цей підрозділ мав такий склад:
— управління дивізіону — 4 льотчики,
— 10-й винищувальний авіаційний загін — 12 льотчиків,
— 6-й корпусний авіаційний загін — 18 льотчиків,
— 20-й корпусний авіаційний загін — 18 льотчиків,
— 36-й корпусний авіаційний загін — 18 льотчиків;
Крім 6-го авіаційного дивізіону було українізовано такі частини:
— 6-й винищувальний авіаційний загін, якому наприкінці грудня 1917 р. підполковник В. Баранов наказав перелетіти до Києва і розташуватися у Святошині, що й було виконано. Деякий час загін очолював військовий льотчик Сининцин, а згодом — уславлений ас російської армії, що зголосився на службу до військ Центральної Ради, Василь Янченко (уродженець Далекого Сходу з родини українських переселенців)1. Після прибуття останнього за наказом командувача авіації загін було перейменовано на 1-й Український винищувальний авіаційний 2;
— 9-й корпусний авіаційний загін, українізований на Західному фронті. Його особовому складу вдалося вивезти майно з охопленої більшовизмом території Білорусії та щасливо дістатися смт Маневичі. Згідно з наказом В. Баранова, 26.12.1917 загін відбув до Ніжина3;
— 13-й корпусний авіаційний загін, розташований в районі Двинська (нині — Даугавпілс) на Північному фронті: на початку січня 1918 р. надіслав до Києва повідомлення про свою українізацію4. Щоправда, через віддаленість від України він так і залишився на Північному фронті, й навесні 1918 р. рештки загону були використані більшовиками для формування червоної авіації.
Про свою українізацію крім перерахованих частин заявили 1-й і 5-й загони Ескадри повітряних кораблів «Ілля Муромець», які наприкінці
1917 р. дістали розпорядження відбути до Вінниці, де перебувала головна база Ескадри5.
З наведеного переліку можна зробити висновок, що у розпорядженні командувача українською авіацією В. Баранова була велика кількість авіаційних підрозділів, а відтак — і літаків. Але це жодним чином не відповідає дійсності. 6-й авіаційний дивізіон та 6-й винищувальний загін прибули до Києва залізницею зі спакованими у ящики літаками. Щоб їх зібрати, були потрібні фахівці-механіки, але останні, як і в київських авіаційних парках, переважно були кваліфікованими робітниками з Росії, часто — більшовиками. Отже, коли частини оголосили про українізацію, більшість механіків відбула на батьківщину, тобто розпаковувати і збирати літаки не було кому. Така ситуація спонукала В. Баранова звернутися до керівництва Дарницького табору військовополонених з проханням розшукати серед захоплених німецької та австро-угорської армії 35 кваліфікованих робітників. До пропозиції командувача української авіації полонені поставилися вороже, а зголосився лише один — чех, інженер-механік Йосип-Альберт Прохашка, якого 10.01.1918 відправили у розпорядження командування 5-го авіаційного парку6.