Выбрать главу

Обираючи місце розташування авіаційних військ, командування зважало не лише на наявність тут облаштованого військового аеродрому ще з часів Австро-Угорщини, а й на невелику віддаленість як від Львова (45 кілометрів), де проходили бойові дії, так і від Тернополя, де перебував уряд ЗУНР.

У складі Летунського відділу поручик Петро Франко найпершою почав формувати запасну летунську сотню, до якої зараховувались колишні авіатори австро-угорської армії. Станом на 5.12.1918 у запасній летунській сотні у Тернополі налічувалося всього троє старшин: командир сотні льотчик-дозорець поручик Петро Франко, льотчик-дозорець чотар Євген Городиський, а також військовий льотчик хорунжий Степан Кузьмович (який, правда, майже не мав бойового досвіду у повітряних операціях).

3 5 до 10 грудня 1918 р. до сотні вступило ще три офіцери: повітроплавець поручик Теодор Томенко, льотчик-дозорець хорунжий Осип Швець та військовий льотчик підстаршина Василь Кавута. Для порівняння скажемо, що станом на 9.12.1918 у супротивників українських льотчиків — у складі польського авіаційного відділу у Львові, було вже 33 офіцери та 104 солдата (з яких 22 офіцери та 84 солдати належали до бойового стану)96. Польська львівська залога у той час оперувала вже щонайменше 4 власними літаками і, крім того, мала дозвіл розпоряджатися апаратами, які майже щодня прилітали у кур’єрських справах з Кракова, Перемишля та інших міст.

На початку існування Летунського відділу Галицької армії у ньому не було ані літаків, ані обладнання. У Красному П. Франко та його помічники знайшли гарний аеродром з ангарами, казармами та верстатами. Теодор Томенко, а також кілька підстаршин і стрільців відправилися на пошуки авіаційного матеріалу в Рогатині, Стриї, Тернополі, Станіславові, Краснім. Бензин для літаків постачався з нафтопереробних заводів у Бориславі. Невдовзі до складу Летунського відділу прибув поручик Степан Слєзак, який в австро-угорській армії був інженером-конструктором літаків-амфібій, і очолив усю організаційно-технічну роботу. Під керівництвом Слєзака зі знайдених решток австро-угорських літальних апаратів, моторів і запчастин було зібрано перші літаки Летунського відділу, насамперед один типу «Бранденбург», а згодом кілька типу «Альбатрос».

Серед галичан — ветеранів австро-угорської армії було зовсім мало людей, що служили в авіації. Державному секретаріату військових справ ЗУНР довелося вжити заходів для покращення ситуації:

а) звернутися до уряду гетьмана П. П. Скоропадського, а потім — Директорії, яка зайняла його місце, з проханням про відправку до Галичини наддніпрянських авіаційних частин;

б) відкрити у Відні вербункове бюро, через яке запрошувались до служби в Галицькій армії офіцери-австрійці — фахівці у різних військових галузях, у тому числі — авіатори.

Точна дата та обставини передислокації авіаційних підрозділів зі Східної України до Красного й досі залишаються не до кінця з’ясованими. Так, галицькі мемуаристи пишуть, начебто наддніпрянські авіаційні підрозділи під командуванням сотника Б. Губера за наказом гетьмана П. П. Скоропадського були передислоковані з Одеси до містечка Шатава на Поділлі. Звідти, мовляв, вони згодом і перелетіли до Красного. Але виявлені документи частково заперечують цю версію. Сотник Борис Губер, а також решта льотчиків, які прибули до складу Летунського відділу Галицької армії, належали до 2-го Подільського авіаційного дивізіону Армії Української Держави (а потім — Дієвої армії УНР), який, у свою чергу, підпорядковувався Одеській авіаційній інспекції. Цей дивізіон дислокувався у Вінниці. Вірогідно, зважаючи на те, що підрозділ, у якому служив Борис Губер та інші, входив до складу Одеської інспекції, згодом і з’явилася у спогадах галицьких ветеранів помилкова інформація, начебто він прибув з Одеси.

Не виключено, що спочатку з наказу гетьмана П. П. Скоропадського було вислано до Шатави лише один загін зі складу 2-го Подільського авіаційного дивізіону на чолі з сотником Б. Губером, який допомагав галичанам у їх боротьбі з поляками. Так, у свідченнях польських механіків, які працювали на Левандівці, міститься інформація, що вперше 2 українських літаки бомбардували польський аеродром у Львові ще

18 листопада 1918 р., і лише навздогін їм кинулися літаки, пілотовані Бастирем і Стецем97. Щоправда, сам Бастир у цитованій вище записці про цей інцидент нічого не згадує.