У подальшому А. Хрущ, Ю. Арватов, І. Огар та І. Масікевич залишились на службі у Червоній армії. Юрій Арватов зробив стрімку кар’єру й був нагороджений трьома орденами Червоного Прапора. Військовий льотчик Ф. Алєлюхін, льотчики-дозорці А. Міхенко, Р. Земик, Зеленяк, М. Мовчук та С. Соневицький потрапили у польський полон, з якого швидко звільнилися і розпочали службу в Повітряному флоті УНР. Доля Олександра Єгорова між травнем і груднем 1920 р. зовсім не простежується. Тільки 1921 р. він з’являється у рідному Єлисаветграді, де викладає на кавалерійських курсах РСЧА.
Ветерани Летунського відділу Галицької армії у таборі Німецьке Яблонне у Чехословаччині, 1921 р. Фото з фондів ЦДАКФДУ їм. Г. С. Пшеничного
На закінчення слід зауважити, що бойова діяльність авіації Галицької армії протягом 1919 р. була надзвичайно напруженою. Петро Франко у своїх спогадах стверджував, що протягом його порівняно нетривалого перебування у Летунському відділі здійснив 40 або 50 польотів. Якщо згадати, що 2-а летунська сотня від часу свого заснування у березні до 21 квітня 1919 р. встигла здійснити 136 вильотів, свідчення П. Франка виглядають цілком правдоподібними. Так само: Микола Сєріков, який у 1920 р. опинився у Криму і був насильно мобілізований до Російської армії П. Врангеля, у своїх особистих документах подав, що у складі українських армій протягом 1918–1919 рр. налітав таку кількість часу:
— на «Ньюпорі»-17 — 38 хвилин;
— на «Ньюпорі»-23 — 110 годин 35 хвилин;
— на «ДФВ» — 14 годин 55 хвилин;
— на «АВГ» — 2 години 10 хвилин.
Вочевидь, левова частка годин нальоту М. Сєрікова припадає саме на період його служби у складі Летунського відділу Галицької армії (дані надано російським істориком Маратом Хайруліним).
Наскільки насиченим і небезпечним було бойове життя Летунського відділу, свідчать і його втрати протягом 1919–1920 рр. Загинули у Красному від вибуху авіаційної бомби 8 пілотів (Б. Губер, Т. Томенко, О. Швець, І. Лупул, О. Басан, X. Кануков, М. Нестор, О. Гумецький), загинули під час авіаційних катастроф — 4 (Д. Кануков, В. Кавута, Ц. Кунке, Е. Бернгубер), збитий — 1 (Р. Томас), помер від тифу — 1 (Ф. Шепарович).
Точно не відомо, чи збили галицькі льотчики бодай один ворожий літак, але інші функції, такі як ведення розвідки, здійснення бомбардування, підтримка піхоти, коригування гарматної стрільби, протягом Визвольної війни вони здійснювали з великою самопосвятою та високим професіоналізмом.
Повітроплавні частини
Повітроплавні війська проіснували порівняно недовго, і вже протягом Першої світової війни довели свою малу ефективність і високу вразливість. Повітряні балони — великі «ковбаси», наповнювалися спеціальним розчином і здіймалися у небо за допомогою коловорота. Під «ковбасою» кріпився кіш, у якому сиділи офіцери-дозорці. З нього на землю тягнувся телефонний дріт, і телефоном дозорець доповідав про те, що бачив. Оболонка «ковбас» майже не пробивалася кулями, але була вразлива до гарматних влучань. Офіцери-дозорці, фактично, ставали тут «живими мішенями» для ворожих льотчиків. Ефективність повітроплавних частин виявлялася лише за умов сталого фронту, коли можна було підняти таку «ковбасу» у тилу за передовими позиціями — аби ворожі кулі, розриви снарядів та льотчики не могли її дістати. Але в умовах Визвольної війни в Україні повітроплавні частини давали мало користі. Щоправда, офіцери деяких повітряних балонів таки зуміли відзначитись — під час боротьби у Східній Галичині навесні 1919 р.
Наприкінці 1917 р. у складі управи Повітряного флоту УНР було створено інспекцію повітроплавання на чолі з полковником Гінейком (згодом — полковником Миколою Марковим). Інспектору повітроплавання УНР підпорядковувались інспектори повітроплавання київського та одеського районів (призначені у березні 1918 р.) — сотник Олександр Покідов та військовий старшина Микола Торбін, чотири науково-кадрових повітроплавних загони та два повітроплавних парки. Ці частини УНР (згодом — Української Держави) організовувались на базі решток повітроплавних частин старої російської армії, які демобілізовувались на території України. Приміром, Чернігово-Волинський науково-кадровий повітроплавний загін було створено з решток 10-го корпусного повітроплавного загону російської армії.