Хоч би там що, чи то від сміху на мою адресу, чи від того, що я вмовив у себе появу відвідувача, чи тому, що він Дійсно з’явився, або найправдоподібніше від усього цього разом з мене злетіла несміливість, наче мене вилущили з великого бляшаного стручка. Імовірно, навіть моя постать змінилася, бо переді мною розступилися, і потім, скільки я пригадував, я незмінно бачив себе, як я йшов по чиїхось узутих ногах, яких не встигли прибрати з дороги, і ніхто не кричав і не висмикував ніг, хоч це мені здається неможливим кожного разу, як я відновлюю цей деталь у пам’яті.
Я зайшов у будинок, перед яким стояв гурт молодиків, і, не зупиняючися, на одному віддиху, наче ззаду на мене тис завтовшки з метр струм води, погнав широкими сходами з просторими, як тенісний корд, майданчиками на другий чи на третій поверх, аж доки з легень вийшло все повітря, і щойно тоді постукав у найближчі до мене двері.
За дверима загуркотіло, потім почулося кудахкання і зразу ж за ним сухий тріск, як при спаленні кінострічки, після чого запала глибока павза. Потім двері відчинилися, ніби їх рвонуло протягом, і літній чоловік у небесному, майже кам’яному халаті, у фетровій фесці чи тюбетейці (пізніше я розгледів, що то верх капелюха з обрізаними крисами), притримуючи однією рукою щось багатокриле, що тріпалося у нього під ногами, роблячи йому один бік і ногу з суцільних крил, і що намагалося вискочити в коридор, витягнув другу руку і, перш ніж я встиг вимовити початковий склад уготованого запитання, переставив мене з коридору до кімнати.
Я не доберу, як він це зробив. Це відбулося так швидко, що якби мені сказали, ніби він тільки доторкнувся мене, а я вже сам, як на коліщатках, переїхав з коридору до його кімнати, не поворушивши ногами, я не дуже запротестував би.
– Вибачте, будь ласка, за таке прийняття. Я вас не налякав? – спитав він, з видимою полегшею зачинивши дівері.
– Я … не знаю.
Господар почекав, чи я далі говоритиму і, побачивши, що ні, сказав:
– Двері для мене вічна проблема. Я ніколи не годен довго тримати їх відчиненими. Мої каліки, – він показав углиб рукою, і подібного руху я вже ніколи пізніше не подибував. В мене склалося враження, наче від долоні до плеча в нього тріснуло м’ясо до кости й звідтіля розкрився на все помешкання пругкий товстий вахляр чи легені, що дихали, – мої каліки дуже неспокійний народ, і я мушу пильнувати, аби вони не розбіглися й не влізли в нову халепу, перш ніж видужають.
У хаті дійсно я зауважив покалічених тварин. Можливо, господар їх колекціонував. Можливо… Тільки іншої думки я не виснував до кінця. Вона обірвалася, і я не пробував її відновити.
– їх у вас справді чимало, – вирішив нарешті сказати я, так і не зважившись, чи відразу питати про мого відвідувача, чи трохи задля ввічливости почекати.
– Та чимало.
Вигляд помешкання й прийняття, яке аж ніяк не передбачалося моїм пляном, хоч тепер мені самому важко визначити, чого саме я очікував, дезорієнтували мене. Чому тут назбиралося стільки тварин? Вони явно заважали. Я не сподівався, ніби початок моїх розпитів почнеться дуже приємно, однак чому він починався зразу якось не так? Чи не ліпше вибачитися, поки ще не пізно, мовляв, я помилився дверима, й спробувати десь в іншому помешканні, у якому покалічені тварини не сиділи б на виду? Я нічого не мав проти тварин, тільки чому їх тут зібралася аж така кількість? Вони розпорошували мою увагу. Ну як я міг в їх присутності зосередитися й питати про відвідувача?
– Ви не любите тварин? – спитав господар.
– Я? Ні, чому? Я люблю. Тобто, я не знаю … Вони мені заважають … Я …
– Прошу, не звертайте на них уваги, проходьте. Не бійтеся, це ж свійські тварини (під ослінчиком явно сидів шакал). Поки знайдеться їх господар, їм доводиться слухатися мене, хоч вони й так лагідні.
Дивно, навіть те, що він зауважив, мені не сподобалося. Я припускаю, це незадоволення становило частку мого незадоволення самим собою, ладне обернутися при першій нагоді проти кожного іншого, хто пробував його обійти або знехтувати, поки я краще запаную над собою, хоч не виключене (бож при свідках демонструвати свою безпорадність сердило), що воно й не залежало від мого настрою, а існувало саме собою, тільки я довідався про нього лише тому, що слово «господар» раптом винесло мені перед очі пригадку, як на напевному освітленні, особливо такому, яке з будь-яких причин здається незвичним, я втрачаю здібність швидко реагувати.