– «Отче наш.» таж я так ніколи не отримаю адреси! Господи, нехай він дасть адресу, адже мене чекають. «Отче …»
– Вибачте, будь ласка, що я вам перебиваю, – вирішив я спробувати притягнути його увагу руками, які мені самі благально піднялись угору, – вибачте, чи не зласкавилися б ви дати адресу, яку ви мені пообіцяли? Ви ж мені її самі запропонували. Прошу дуже. В мене, знаєте, в мене справді обмежений час, дуже обмежений. Прошу зрозуміти це не на шкоду мені. Прошу не образитися. Я вас охоче слухав би, хоч признаюся, не люблю ламати голови над такими питаннями, та й не дуже вони мене цікавлять, – як на мене, вони зовсім зрозумілі. Коли вже відверто зізнатися, пощо утруднювати собі життя? – однак я слухав би вас незалежно від змісту. Я дуже невибагливий, справді охоче, проте мене дома чекає дружина, я сімейна людина. Прошу.
Я набрав у груди повітря й раптом усвідомив, що ми обоє виголошуємо монологи, яких ніхто з нас не слухає.
Що мені лишалося робити? З таким самим успіхом я міг би промовляти й до дельфського оракула під час його віщань. Піти? Тільки ж як піти, коли він згадав адресу, на яку вчащав мій відвідувач! Ще раз потім сюди приходити? А як він розсердиться, що я пішов, не вислухавши його? Ні, смиренно чекати. Єдиний спосіб – «Отче наш, що сси на небесах …»
– Не убий!
– Що ви, та я й мухи не ладен! – запротестував я. наново [відкрившись для слів Дома. – Невже ви бодай на мить припускаєте?
Але Дом говорив, видно, не для мене.
– Поняття добра й зла лише похідні проблеми вічности, – наростав його голос, – ідеї, які самостійно не існують. От вам приклад – «не убий».
Ага, от про що він, втішився я. Все ж таки я не зовсім загубив нитку. Може, мені таки вдасться випросити у нього зараз адресу.
– Вибачте, чи були б ви такі ласкаві..
– Припустімо, ви прийшли оце зараз до мене – убити мене, і виконали свій намір. Я, ваша жертва, не виявляв жодної охоти вмирати, отже ви заподіяли мені страшне зло (в моєму випадкові я виходжу з засади, що я супроти вас, уявного убивці, нічого лихого не вчинив, радше навпаки, лише добро, і тому будь-які мотиви помсти, які зм'якшували б ваш злочин, виключені). Чи ви зробили мені зло?
– Я! Я прийшов лише довідатися, чи ви, тобто чи відвідує вас мій клієнт, і ви пообіцяли адресу, куди він заходив.
– Убиваючи мене, ви вчинили зло?
– Таж я не збираюся вас убивати!
– Убиваючи мене, ви допустилися зла? Так?
– Так, – погодився я, відмовляючися від активности.
– Гаразд. Ви мені вчинили зло, бо ви знищили мене. Проте якщо моє я або моя душа чи свідомість, називайте це як хочете, отже, якщо моя свідомість після смерти існує, тобто е вічна, то це ж означає, що ви не вбили мене, хоч ви й перерізали мені горло чи встромили ножа в серце! Якщо я вічний, якщо моє я вічне, ви, вбиваючи мене, не годні мене знищити. А якщо ви не в стані мене знищити, то ви цим самим не чините й злочину супроти мене, бо ваш злочин не є злочином! Ваш вчинок, убивство, перетворився б на злочин Щойно тоді, коли б я вмер, тобто коли б моє подальше існування, коли б моя свідомість, чи душа, чи «я» перестали існувати після того, як ви замордували моє тіло. А з цього виходить, що зло існує лише в смертному. Зло не що інше, як вияв смертности, і людство лише через непослідовність приписує йому самостійне значення, протиставивши його доброті. До доброти не існує протилежностей. Відсутність доброти це не зло, а порожнє місце. Бо не злом міряється доброта, а лише добром.
Я, видно, на деякий час виключився, бо коли я підняв голову, то побачив, як навпроти мене зупинився Дом і доводив:
– Бог – лише добрий, лише добро. Вже тому, що все вічне позбавлене й натяку на зло, оскільки це суперечить самому поняттю вічності. З хвилиною, коли вічне виявило б у собі первні зла, воно перестало б існувати. Це те саме, що з заповідями. Якби люди вірили у свою вічність, отже дійсно належали б до вічних, вони не потребували б дотримуватися жодної заповіді, бож заповіді свідчать не про Бога, а про людське неіснування в потойбічні. Для людини, що не вмирає при знищенні її тіла, – «не убий» позбавлене будь- якого глузду. Десять заповідей заперечують, а не стверджують існування Бога. І це знав Мойсей. Він бачив Бога і розмовляв з Ним. Лише їх розмова була настільки іншою, ніж це передано в Біблії, що Мойсей не відважився розповісти її людям. Люди закаменували б його, почувши, що Бог не такий, яким вони Його хочуть собі уявляти. Хіба вони витримали б визнання, що у Бога нема для людей вічности? Бо існує лише Бог і поза ним ніщо. Коли, власне, крім цієї одної ідеї, крім ідеї вічности, яку, залежно від темпераменту і мод, називали й називають релігією, абсолютом, Богом, природою, духом, мистецтвом, космічною гармонією, математичною формулою та безліччю інших назв, людство нічим більше не цікавиться?