Він ходив по кімнаті, говорячи ніби крізь мене до третього невидимого співбесідника, що стояв у мене за плечима, розуміючи й схвалюючи Дома, аж мене кілька разів тягло обернутися й пересвідчитися, чи я дійсно його єдиний гість. Та я не обертався і намагався не дивитися на нього, бо коли його очі, позбавлені найменшої рухомости, потрапляли в мої, поволі, як більярдні кулі в дірочки, я чув, як моє горло заповнюється желятиною і я втрачаю спроможність додумати до кінця найпростіше речення.
Щоправда, не виключене, що це вже діяв чай, який встиг мене розварити і навіть дещо закруглити моє нервове напруження в апатію, хоч це я ладен списати радше на кошт голосу господаря.
Голос Дома заколисував. І то заколисував не в сон, а в бездумне апатичне безсоння, яке не дає заснути і одночасно заважає наблизитися до звичайного бадьорого стану. Такий тембр голосу, незалежно від значення слів, переконував, накидав петлі, втихомирював, це я простежив навіть на тваринах, що сиділи по кутках, ніби залиті лявою. Напевне їм не раз доводилося чути промови свого господаря, бо мене пойняло неприємне враження, ніби вони слухають, і то слухають так, що їм зрозумілі якщо не всі слова, то принаймні більшість речень. Я навіть зважив подумки, що напевно не дуже здивувався б, якби вони раптом, заговорили, однак це припущення винесло із забуття історію з відвідувачем і що мене дома чекає дружина, і я почув, як Дом все ще тлумачить своє, що ніби розбивається на скалки в моєму вусі.
– Хіба ви не розумієте, – наполягав Дом (початку фрази, а, може, й цілого вступу, я не схопив. Тут я мушу зазначити, що я також не цілком певний, чи я дотримуюся послідовности, хоч я нібито точно реставрую почуте в пам’яті, бо часто мені здасться, ніби те, що відбулося в ту пору, насправді відбулося далеко пізніше, і тільки пам’ять наклала одну подію на другу, унеможлививши відділити одну від одної без великої шкоди, і то саме через мою ретельність, через те, що я так боюся допуститися неточностей, які загрожують хибно насвітлити мою історію), – хіба ви не розумієте, що тільки заради вічности, заради її єдиної людство споруджувало піраміди, храми, собори, створювало мистецькі шедеври, досягало моральних вершин, робило винаходи? З того часу, як людина усвідомила себе людиною, тобто обмеженою смертним, її спалює туга за вічністю, і цим вона різниться від інших сотворінь, в яких підсвідоме прагнення вічности, як і в усьому існуючому, обмежується лише інстинктами продовження роду. Вже в самому понятті людина заложена туга за вічністю, і то за особистою вічністю. Правда, часто люди запевняють самих себе доти, доки й дійсно помало б запасі Бога, чи богів, і не втямило остаточно, що сталося, – причина, чому Герострат не знаходив прямих послідовників аж до нашого часу. Натомість надолужується це тепер. Тепер це діється на кожному кроці. І що більше людство прогресуватиме, то більше в ньому розвиватиметься геростратизм, набираючи для різноманітности час від часу інших барв.
Звичайно, чоловік, який продовжує себе в дітях, не здає собі справи, що й це геростратизм, хоч це геростратизм біологічний (трагедії, коли нема наслідника, причина, чому так нестерпно батькам хочеться жити в своїх дітях). Інстинкти розмножування – несвідоме бажання вічности, яке виключно тому дуже не впадає в око, що воно елементарне, і його не осмислюють, бо всі первинні почуття зводяться на продовження роду, а це той самий геростратизм, правда, в іншій площині. Якщо ж комусь бракує гону продовжувати рід, то це свідчить, що геростратизм лежить у нього десь в іншій сфері. Що людина комплексна істота – це так, що вона не складається з однієї струни, очевидно, але базується вона уся на бажанні вічности, бож гляньте но, як у наш час усе збільшується геростратів. Варто лише трохи пильніше придивитися до нашого століття, і ви скрізь побачите навколо себе їх апокаліптичні шереги. «Хоч краплю вічности!» – волають ці креатури в гонитві за безсмертям. І скрізь, звідусюди безводними пустелями зяють їх перекошені роти. Як випалені блискавкою, проносяться у безвість їхні дикі, спалені спрагою вічности очі, які нічого не бачать, крім себе, крам того, що в них самих нуртує: бажання будь-якого безсмертя будь-якою ціною. Вони одержимі, вони захлинаються, їх шереги все збільшуються, і все страшніше звучить їх крик. Вони репетують з-під ворітниць, ресторанів, зі сторінок газет і часописів, парканів, афіш, вулиць, будинків, мітингів і проповідей, з усіх країн і всіх континентів. Як усі вони рвуться забезпечити собі безсмертя! Якщо не талантами, то бездарністю, скандалами, вбивствами, звірствами, чим завгодно, аби лишити по собі пам’ять серед людей. Нехай проклинають, нехай ганять, аби тільки згадували. Розгорніть першу-ліпшу газету, і вас оглушить і осліпить крик геростратів. Вони скрізь: у мистецтві, політиці, щоденному житті. Біології їм вже не вистачає. Гляньте, як вони накинулися на політику, малярство, музику, літературу! Дяка Богові, всі письменні, хоч тепер і неписьменність не перешкода. Не вміє хтось на папері стулити докупи речення – подумаєш, дрібниця, на це існують магнетофони. Наговорив на плівку, скільки душі влізе, і любуйся шедевром! Навіть зайве вміти розписатися.