— Щасливим од того, що покинеш нас? — Гессі гірко всміхнулась.
— Я не покидатиму вас. Ви будете приїздити до мене, а я теж буватиму в місті. Це як мати два доми — один тут, а другий у Фіренсі.
Дівчині видавалося, ніби зараз батько забув, що їй уже шістнадцять, і намагається й далі говорити з нею, як із дитятком, котрому можна легко нав’язати думку, якщо подати її правильно.
— Але ж не буває так. Дім один. Мій — тут, батечку, і ваш теж. Тут народились ми з Генрікою. І Аїден.
Гессі очікувала, що батько спитає про Аїдена, проте він, здавалось, занурився у власні роздуми, тому що його лице стало геть відстороненим і суворим.
— Ти збираєшся припуститися великої помилки, батечку. — Гессі присунулась ближче до тата. — І всім нам буде дуже боляче. Так завжди, якщо хтось іде. Подумай про це.
— Я думав. О, багато. Дуже…
— Подумай ще.
— Тоді давай так, Гестіє Амаліє. Ми домовимось із тобою. Ти поїдеш на свята до Фіолле, як і хотіла, а ми відправимось до Фіренсу. І я тобі обіцяю, що подумаю. Насправді відкину все. Забуду про справи в пана Олвена, про свої плани та про давні образи, котрі тиснуть. Забуду про мадаме Рошері та спробую зрозуміти, як мені надалі бути щасливим і як зробити щасливими вас. Тебе, Генріку. І вашу матір, якщо її взагалі це цікавить бодай трохи.
— Обіцяєш? — Гессі подивилась на батька спідлоба.
— Обіцяю. Але й ти пообіцяй мені, що не будеш цим перейматись і чудово проведеш свята.
— Обов’язково! Я люблю тебе, таточку! — Гессі кинулась йому на шию, хоч ніколи не робила цього, бо залишала яскраве вираження емоцій своїй сестрі.
— А тут у нас гостьова! Гестіє, ти йдеш? — Магрі різко відчинила двері в кімнату зі скошеною стелею та жовтими шпалерами. — Не вельми багато місця, але вже вибачайте, не вельми часто в нас і гості, таке от! Ми облаштуємо згодом гостьову на першому поверсі, щоб здавати в оренду студентам, хоча я собі думаю, що там надто шумно.
— Мені й тут буде пречудово.
Гессі зазирнула в кімнату й відчула, що це місце їй уже подобається. Усі вікна були відчинені та впускали досередини холодне чисте повітря. А за вікнами блищали гори і сіра, крижана вода затоки, яка перерізала місто, ніби величезний кинджал, котрий ввігнали в береги колись давно. Коли світ був іще молодим. Затока-кинджал звалась Сваандаар, і звучало це саме так, як личило б звучати назві старовинної зброї.
— То влаштовуйся! — Магрі швидко позачиняла вікна. — Коли будеш готова, спускайся, ми ж тебе з дороги нагодуємо.
— О, я їла в потязі, дякую, — відповіла Гессі тихо. Вона подумки порівнювала Магрі і Фаусту, думаючи, яка з них більш говірка.
— Пф-ф, Гестіє Амаліє, ти моя гостя. І знаю я, чим частують у потягах. Ні-ні, ти маєш спробувати нашу фірмову випічку. І гарячого супу не завадить, бо ти схожа на мариновану оливку!
Гессі не стрималась і розсміялась. Магрі вдоволено хитнула головою і зачинила двері.
— От я і тут, Аїдене. — дівчина сіла на край ліжка, котре було ще чужим, проте на кілька днів мало стати її прихистком.
Вона не здивувалася, що батечко перед від’їздом справді дізнався про сім’ю Магрі, котра перебралась до Фіолле навесні. Виявилось, їхня пекарня раніше стояла неподалік материної цукерні! Тож батьки взяли справу у свої руки й повідомили сім’ю Магрі про плани доньки. Випадкова знайома не забула про давню обіцянку.
Нова пекарня її родини стояла просто на вершині пагорба, на крутій вулиці, котра злітала вгору, а тоді опускалась просто до центру міста. Довкола купчилося багато-багато дрібних будинків із похилими дахами, закрижанілими флюгерами та важкими віконницями. Магрі пояснила, що часом так холодно й вітряно, що без віконниць підлога на кухні за ніч береться інеєм.
Гессі розкрила валізку й подумала, що вдягти до обіду.
— Магріте-ель! — Крик знизу примусив її здригнутись.
Дім видавався маленьким порівняно з їхнім маєтком, тому тут було добре чути, коли хтось когось кличе. Проте це не руйнувало відчуття затишку. І Гессі була певна, що великі палати у Фіолле не вельми популярні: обігріти їх посеред зими — надто складне завдання.
Вона дістала найтеплішу сукенку й шерстяні панчохи. Тоді ще плетену шаль, котру їй подарувала Доанна перед святами. Відчуття самоти й самостійності п’янило, хоча це лише на кілька днів. Ніяких батьків, котрі розлучаються; жодної сестри, заплутаної у своїх кавалерах; жодного юнака, котрий прагне того, чого вона не може дати…
— Їй-богу, Аїдене, я справді тікаю, — пробурмотіла вона до відчиненого вікна, застібаючи ґудзики на довгому сіро-вишневому светрі, який вирішила вдягти на сукню.