— …Ти можеш залишатися скільки хочеш! — щебетала Магрі, поки Гессі обідала. — Я зранку заклопотана, але потім можу гуляти з тобою й показувати місто. Якщо захочеш… та певно, що захочеш! Кому ж охота самій тинятися в таку холоднечу?
— Мені подобається гуляти на самоті, — відповіла дівчина, — проте я потребую хорошого провідника принаймні на одну прогулянку, щоб не заблукати. Не дуже ґречно буде створити вам проблеми своїм раптовим зникненням!
— Ні-ні, навіть не кажи про це «зникнення». Зникати в нас заборонено, так-так. То що ти хочеш побачити передусім?
Гессі кинула погляд у бік шибки, вкритої морозними квітами.
— Місце, з котрого розгортається красивий краєвид на затоку.
— О, з твого вікна цілком навіть гарний. Але якщо вибратись іще вище в гори… Ти ходила в гори, Гестіє?
— Тільки влітку. Узимку мою рідню не витягти кудись за місто, наче їх лякає сама думка про можливість побачити сніг, вищий ніж по коліна.
— То підемо, якщо буде погода. Бо в сильну заметіль можна заблукати й не повернутися взагалі. Буває й таке.
— Гаразд. Тоді підемо, якщо погода випаде. Я б хотіла повернутись.
— Магрітель, ти б не лякала гостю! — докинула її матір, котра розставляла на полицях бокасті баночки. — Бо якщо ми загубимо в лісі знатну панну, що нам буде?
— Я не знатна панна, — заперечила Гессі знічено.
— Ви, красуне, — Фаулі-Прейшер. — Матір Магрі похитала головою. — То навряд чи в нас тут траплялися гості, поважніші за вас.
— Прізвище не робить мене ліпшою людиною.
— Та певно, що не робить. Але воно наділяє вас правами, котрі не всі мають.
— Годі вже, мамо, їй-богу! — Магрі втомлено склала руки на колінах. — Так кажете, що Гестія стане думати, що ми од неї щось хочемо чи за щось її гудимо!
— Ото вже й поговорити не можна! — Матір Магрі знову похитала головою й повернулась до своїх баночок.
— Ти не зважай на неї, — сказала дівчина, коли вони спускалися вулицею до центру. — Мама дуже ревно оберігає давні традиції. Їй легше, коли є просто собі люди, а є знатні панни на кшталт тебе. Тоді просто і зрозуміло, з ким і як поводитись. Вона любить казати, що світові потрібні порядки.
— Розумію. Хоч і сама не дуже таке схвалюю… А що тут?
Вона подивилась у бік довгого будинку, схожого на великий чорно-сірий корабель. Його двері-ворота стояли прочинені, і зсередини долинали приглушені схлипи. Гессі краєм ока помітила всередині жінок у сірому й чорному одязі. Вони стояли біля самого входу, стискаючи в руках темні хустинки.
Магрі насупилась і пішла швидше.
— То місцева церква. Ми не ходимо до неї. Матінка каже, що швидше викине всю ранкову випічку на сніг, ніж туди зайде.
— Вона схожа на корабель.
— Та певне. Тут же все місто виросло з рибальського хутірця. Ті жінки оплакують потопельників. Два тижні тому затонув великий корабель.
Гессі озирнулась і зрозуміла, що аура горя, синьо-сіра, холодна й гірка, горить так, як вогнище, котрого ніхто, крім неї, не бачить.
— Як би я хотіла допомогти їм… — шепнула вона, згадуючи про камеру, котра залишилась у будинку Магрі.
Але камера не працювала.
— То морські вдовиці. Їм не допомогти. Тільки треба часу.
— Невже нема засобу зробити їх щасливішими?
Магрі округлила очі, і Гессі зрозуміла, що це, мабуть, прозвучало дуже дивно й навіть жорстоко. Тому вона швидко зашепотіла:
— Тобто я б дуже втішилась, якби могла допомогти їм почуватися ліпше.
— Гестіє, вибач, що питаю. Але… тобі доводилося втрачати близьких, рідних людей?
Дівчина кивнула.
— І тобі допомагало щось? Розмови? Нові сукні? Тістечка? Гаряче вино? Тобі поліпшувало від розваг чи книжок?
— Ні. Але я вирішила тоді, що пам’ятатиму хороше. Усі в нашій родині згадували про ту людину лише зі смутком і скорботою. Я ж згадувала, яким хорошим він був. Сонячним, добрим і пречудовим. І тепер мене гріє думка про нього. Я геть не розумію, чому про тих, хто пішов, треба говорити лише зі смутком чи скорботою.
— Так говорять і про живих, я собі думаю. Зі смутком. Коли хочуть, щоб вони опинилися поруч.
— Але мало б бути інакше! Ми мали б більше радіти за інших. Незалежно від того, з нами вони чи ні.
— Але так ніколи не буде. — Магрі похитала головою.
— Чому ж?
— Оце ти смішна! Бо ж коли тобі хтось потрібний, то ти хочеш, щоб він із тобою був. Так уже люди створені. Так усі створені, хіба ні?
— Ну… так. Мабуть. Так. — Гессі провела поглядом молоду пару, котра минала їх, і на мить уявила, що це вона й блакитноокий.