— А якщо хочеш допомогти морським удовицям, то ми у вихідні влаштовуємо для них безкоштовні обіди, а ще ярмарки, де вони продають свої старі речі чи різні причандалля, які виготовляють. У Фіолле не заведено забувати про тих, хто в біді.
Гессі подивилась на те, як вузькі вулички стікаються з гір до центру, і подумала, що Фіолле — прегарне місце.
А потім Магрі провела її просто до фонтана, котрий позначав центр міста. І він зображував не корабель, а тільки давню морську богиню, легенди про яку розповідали маленьким дітям перед сном. Далі широка вулиця в один бік вела до набережної, а в інший — до величезного, круглого, мов блюдце, і викладеного білим каменем майдану Героїв. Його оточували мармурові арки, під якими на постаментах стояли лицарі й королі давнини і суворими поглядами дивились у бік моря, мовби кидали йому виклик.
Допомагати на ярмарку стало для Гессі новинкою. Спочатку вона дуже хвилювалась, проте Магрі розповіла, що вони роблять це щовихідних, та й шановна гостя не зобов’язана приєднуватись. Але шановна гостя дуже хотіла.
Тому подруга розбудила її раніше, ніж завжди, і вони весь ранок пакували випічку до кошичків і готували святкові набори в красивих пакетах зі стрічками та гілками хвої. Потім із тими кошичками довелося йти до центру — і ні разу не впасти на крутих схилах. Гессі помітила, що в небезпечних місцях вулиці обабіч тяглись довгі-довгі поруччя, увішані бурульками. Подекуди такі поруччя були й у стінах будинків. І вони кілька разів, коли бруківка виявлялася заслизькою, таки добряче допомогли їй з Магрі.
— Якби Йоннагі та Йовальт не заспали, то помогли би нам із тими пакетами, — бідкалась подруга дорогою.
Йоннагі та Йовальт, котрих зазвичай кликали Йоном і Вальтом, виявились братами Магрі, молодшими на рік. Ще вона мала старшого брата, котрий навчався на лікаря в Астірі, і кількох молодших сестер.
— Йону і Вальту ще столи носити! — Рум’яна, як яблучко, подруга Магрі оминула їх, черкнувши руку Гессі важкою спідницею в темно-сині смуги. Вона несла доверху наповнений кошик.
— У них і так роботи нема, поки канікули! — кинула Магрі. — Ньоочі, то моя подруга з-під Астірі, — кивнула вона в бік Гессі. — Хоче нам помагати.
— То хай! Більше людей — веселіше! Здоганяйте! — по цих словах Ньоочі подріботіла вниз дуже швидко.
— Магрі, а чому так багато людей беруть участь у ярмарку?
— Бо чи не кожна дівчина тут може стати морською вдовицею, — кинула Магрі, мовби ці слова є лише природною частиною життя і потребують спокійного сприйняття. — Та й заведено, що частину заробітку віддаємо їм на поміч, а частину лишаємо собі.
— Я не знала.
— Ти й не мала знати. Онде всі! — Магрі раптом показала рукою на майдан з фонтаном.
Там уже кипіла робота. Світлі голови братів Магрі виднілися між інших хлопців, котрі розкладали столи, стільці, коробки, а подекуди й цілі маленькі намети. Попри побоювання Гессі, що там виявиться надто сумно й траурно, на майдані, навпаки, всі сміялись, швидко розкладали хто що мав із собою. Навіть жінки — а їх було багато, деякі геть юні — в чорних вуалях, які покривали волосся, теж усміхались, витирали натомлено чола, і синяве полум’я, котре осяювало їх в очах Гессі, ставало менш видимим.
Ньоочі покликала їх, розмахуючи рукою. Магрі потягла Гессі за собою та широкими кроками перетнула майдан.
— Ма-агрі, Йон-де загубив дорогою таблички! — поскаржилась подруга, хоча голос її чомусь був дуже радісним.
— Ньоочі, я ж просив, щоб ти їх собі взяла! Я з тими столами не міг би всього вгледіти! — обурився Йон.
Гессі подумки відзначила, що він скидається на курчатко: високий, але худорлявий і недоладний, з довгою шиєю та світлим пушком на гострому підборідді.
— Ага-ага, Йон-де, ти б і стола згубив, якби я не вгледіла!
Ньоочі посварилася на нього пальцем, усміхаючись. Повновида, з двома косами, котрі обрамлюють лице важкими шнурами, — геть на противагу Йонові.
Магрі стала поміж ними та грізно зиркнула на брата:
— Йоннагі, мерщій додому, і щоб таблички були тут іще до початку ярмарку! Ньоочі, маєш своїх п’ятеро братів — на них і покрикуй.
— Ого, яка ти сувора, — зауважила Гессі, коли вони відійшли й узялися розкладати речі.
— А пощо вона бісиків йому пускає та глузує постійно? Йон малий ще. Я вже ж знаю. Я з ним живу. Він усі її жарти за чисту монету сприймає й булькотить, як тісто на дріжджах!
— З усіма таке буває…
— Ну, не зі мною! Я панна серйозна.