Гессі вхопила решітку обома руками, вилізла на похилий камінець, щоб роздивитись вікно ліпше, проте фіранки ховали все, що за ним відбувалось.
— Я прийду завтра, — відповіла вона холодному вологому повітрю, котре линуло від вечірнього саду.
У неї було відчуття, що приходити конче треба надвечір, наче вдень зустріти Доанну неможливо. Наче вона насправді виткана з туману, тому сонячні промені здатні зробити її геть прозорою і невловимою.
— Матінко, можна я залишуся завтра у Фаусти? — спитала Гессі тихо за вечерею.
— Хто така Фауста? — Матінка не відривалась від свого пирога з ягодами. Батько поїхав у справах, тому мати тепер усе вирішувала сама.
— Донька Оллішів, — відповіла Генріка першою, бо їй завжди хотілося бути попереду, навіть у дрібничках.
— І навіщо вам до Оллішів?
Гессі подивилась на Генрі з засторогою, і сестра, котра була вже розтулила рота, тут же замовкла, а тоді взялась поправляти серветки.
— Ми з Фаустою готуємо разом доповідь про історію музики, — відповіла Гессі повільно й тихо, розповідаючи те, що вигадала дорогою додому. — Вона дуже добре знається на всьому і погодилась допомогти з моєю частиною. І в них є рідкісні книги.
— Звичайно, вона добре знає все. Адже у вашому коледжі найстаранніші дівчатка з поважних сімей. — Матінка зачепила свою улюблену тему «всі ліпші од Гестії», але тут же зрозуміла, що припустилася помилки. Адже тепер вона не зможе заборонити їй піти до такої розумної й помічної Фаусти.
Гестія осміхнулась і підвела погляд:
— То можна?
— Ви разом із Генрі підете?
— Ні…
— Тоді не можна. Не варто вам поодинці ходити до чужих людей, ще й із ночівлею. Я геть нічого не знаю про цих Оллішів, окрім того, що в них є книгарня, а цього явно мало, — відрізала матінка й відклала вбік виделку. — Хай ліпше їхня донька прийде до нас. Зі своїми книгами.
— Я піду теж! — раптом вигукнула Генріка. — Фауста й мені казала, що допоможе. А я нагляну за Гестією.
Матінка подивилась на доньку втомлено.
— Ну гаразд, якщо так горить уже. Але це ж треба їм гостинців занести! Уранці підете до цукерні й наберете свіжого печива. Так пані Моррінді і скажіть — свіжого! І гарну коробку з цукерками. Скажете, хай перев’яже її тими новими стрічками, котрі в середу привезли. Там побачиш, Генрі, вони з рожевими китичками такі.
— Добре, матусю!
Серце Гессі стукотіло швидко-швидко, коли вона без зупинки піднялась до своєї кімнати, замкнула двері зсередини і лише тоді полізла до старої шафи, котра стояла, мов чорне примарисько під стіною в ніші.
Дівчина швиденько вийняла старе покривало, тоді коробки з літніми черевичками і вдоволено всміхнулась. Унизу, під тим усім, лежала чорна скринька, котру Гессі нікому не показувала. Скриньку подарував їй Аїден і суворо заборонив казати про неї матінці, чи батькові, чи Генріці, чи будь-кому ще. Сестра бездоганно слухалась його дотепер, але оскільки Доанна повернулась, то настала пора відкривати таємницю.
Гессі підняла важку кришку.
Іноді їй здавалось, наче Аїден був єдиною людиною у всенькому світі, яка не вважала, що Гестія Амалія Фаулі-Прейшер — незграба, котра руйнує все, чого торкається. Але то бувало в моменти її поганого настрою, а поганий настрій треба проганяти, інакше шкіра буде сірого відтінку — так казала пані Катаніка. І Гессі їй майже вірила, бо хоч коли вона бачила маму Лаллі, та завжди була усміхнена й сяяла, як начищений до блиску мідний чайник. І колір шкіри в неї був вельми гарний.
Зараз пальці Гессі пробігали по її скарбах, залишених Аїденом, і дівчинка всміхалась. Скарбів було багато.
Гребінець із інкрустаціями зі смарагдів. Серветки, вишиті білими квітами по білому. Брошки з дрібними камінчиками. Срібна соусниця. Тонесенькі рукавички з мереживцем. Перлові браслети із застібками з білого золота… Усі скарби були дбайливо загорнуті в м’яку тканину, до кожного кріпилася записка. А в записці гострий і кривий почерк Аїдена сповіщав Гессі, для кого і для чого той чи інший дарунок.
«Любій сестричці Генріці Агустанії Фау… Вже не Фаулі-Прейшер! У день її щасливого весілля».
«Дорогій та шановній матінці в її 50-й день народження».