Але причина була надто вагома: матінка написала, що нікуди вони не поїхали, бо Генріка зовсім-зовсім хвора.
Розділ 9. Коли вітер у вітрилах…
АЇДен
Свар сказав, що з кандидатів до Тріади іноді виганяли, хоча так, щоб усіх трьох — це сталося вперше. Утім, насправді вигнали двох — третій зник сам. Хоч я і не вірив спочатку в слова Розе, що він має зникнути з її — і зі свого власного звичного — життя, аби Гестія прокинулась. Але Полі почувався винним і пішов.
Тільки тепер бісів страждалець не думав повертатись, а мені свербіло кинутись на його пошуки. Якби не заборона покидати Академію, котрою мене нагородили за попередні «заслуги».
— Прозерпіна завжди була сумнівною панночкою, але вона вміла привертати увагу, — похитав головою Свар, і яскраве вогняне волосся розбурхалось, наче там кублався невідомий птах.
Я потроху звик, що зовнішність тут часом траплялась дуже дивна, проте радів, що моє волосся — це все ще просто каштанові кучері. Думаю, якби воно стало якимись ліанами, я би просто його голив раз на місяць.
— А мені здається, що дурна вона трохи, — знудьговано докинув Рама, який сидів на два ряди вище і читав книжку, час від часу долучаючись до розмови.
— Не така вже й дурна, якщо могла приховувати свою сестру під самим носом у викладачів. — Свар усміхнувся, і волосся його спалахнуло справжнім вогнем. — Та ще й ганяти її по інших світах.
— Слухай. — Рама опустив книжку трохи нижче і скосив погляд у бік Сварога. — Підпалиш мені тут щось, бібліотекарка з мене три шкури спустить.
— Та ну, така краля, як вона? Ні-і… — Сварог схопився руками за спинку стільця попереду. — Скажи, Аїде?
— Якщо таки спустить, то я радо проведу його до царства мертвих, — спробував я пожартувати.
Рама пирхнув і знову затулив обличчя книжкою. Мабуть, таки не оцінив жарту.
Сварог повернувся до мене:
— Слухай, Аїде, до речі, про мертвих! Коли Полі повернеться?
— Рано записувати його до мертвих.
— А як на мене, то саме час, — знов озвався Рама.
Направду, мене вже згризло, що я не знав, де Полі. І чи планує повертатись. Я подумки прокручував нашу останню розмову багато-багато разів. Те, як просто він погодився. Те, як без найменших вагань пішов — щоб допомогти Гестії. А я піддався дурним думкам та звинуватив його в тому, що він із Доанною…
Фона зникла одразу ж після того, як мені й Розе було висунуто обвинувачення. Проте її справи мене не турбували, а от якщо Полі не повернеться ще якийсь час, то його сили почнуть виходити за межі. І якщо не опанувати це вчасно, він помре.
Гессі не розуміла, як таке могло статися. Генріка лежала в ліжку, бліда, аж посіріла, очі її безтямно блукали по стіні, наче вона обмальовувала поглядом візерунки на шпалерах з рожевим і золотим — її улюбленими кольорами в дитинстві.
— Генрі… — Гессі присіла на край ліжка. — Генрі, я приїхала! Це я, Гестія.
Сестра не відповіла.
— Вона нічого не казала відучора. — Пані Моррінда змінила марлеву пов’язку із заспокійливими травами на чолі Генріки, проте та навіть не поворухнулась. Тільки її погляд повільно блукав по стіні.
Гессі стиснула руку сестри, а тоді вийшла в коридор, де на неї очікувала матінка.
— Що з Генрі? І чого ви написали, що вона мало не вмирає? Я так перелякалась! Ледь устигла на потяг!
— Оце не було чого їхати аж до Фіолле. — Матінка спохмурніла, але тоді, вже примирливо, докинула: — Ми тут і самі перелякались. Генрі зовсім раптово заслабла, майже перестала їсти й узагалі реагувати на будь-що. Лікар казав, що все з нею гаразд. Тобто вона просто надумала собі щось і чи то ображається, чи що. Стрес, бачте, великий.
— Отак ображається? — Гессі округлила очі. — На кого ж?
— На того…. На Олліша, на кого ж іще! — Матінка склала руки на грудях і пирхнула. — Не варто було дозволяти вам гуляти з ними. Усі ж знали, що та дружба ні до чого хорошого не приведе.
— І як її лікувати? — спитала Гессі вимогливо.
— Лікар вітамінів порадив. І заспокійливого. І щоб жодної тривоги… Що за рік! То ти хворієш, то Генріка! І в обох — бозна-що! Не могли б ви, як усі діти, підхоплювати застуду?