— О боги, ви таки повернулись! — Дівчина дивилась на Історика довго-довго, бо не могла зрозуміти, чи то справді він, чи то ранкове видиво з туману.
— Я тут проїздом. Навіть не планував вас зустріти, панянко.
— І я не планувала. Власне, не так багато людей гуляють над річкою на світанку взимку. — Гессі не повірила у збіг, але не мала жодного доказу, що це не так.
— Тому такі зустрічі ще цінніші, так?
Історик усміхнувся, і в його палючих очах, як і минулого разу, світилися інтерес і радість. Ці очі наче пронизували і бачили все потаємне. Проте Гессі було спокійно від думки, що їй не треба нічого приховувати. Це просто.
— Так. Добре, що ви тут. Мені хотілось зустрітись, і, здається, я зламала вашу камеру.
— Камеру не можна зламати.
Дівчина байдуже провела рукою по вкритих інеєм перилах мосту.
— Тоді зламалась я.
— Ви теж не можете, панянко, — усмішка Історика видавалась не менш яскравою, ніж його погляд.
— Тоді магія зламалась. Байдуже. Щастя покинуло мене.
— Як приплив? — Чоловік перехилився через поруччя, ніби видивлявся на дні річки скарби давніх епох.
— Не розумію вас.
— Як над морем. Вода тікає назад, а потім знову накочується на берег. Так і щастя. Було б не так цікаво, якби воно застигло непорушно, мов той пан на коні, на постаменті.
— На проспекті Королів?
— Мабуть. Їй-богу, в кожнісінькому місті, яким я проїжджав того тижня, у центрі стовбичив хоча б один пан на коні!
— Мабуть. Давні правителі і все таке.
— О, нарешті усмішка! Бачите, усмішка у вас щаслива й осяйна.
— Оце вже лестите, направду. — Гессі відчула себе винною, що вона всміхається тоді, коли вдома все так погано; але поруч із Істориком її огортав спокій, ніби тепла шаль, і всі проблеми здавалися трохи-трохи, та все ж віддаленими.
— Не без цього. То що, панянко, де ваше щастя?
Гессі теж подивилась у воду, наче могла там виловити відповіді.
— Не знаю. Вичерпалось.
— Тоді пригадайте-но мені останній момент, коли ви були цілком і абсолютно щасливою!
Гессі не треба було на це багато часу. Вона негайно подумала про те, як світ зупинявся й завмирав, як повітря довкола наливалося дзвоном, а блакитні очі дивились просто на неї, і в них завжди ховалась усмішка… Але ні. Вона прогнала спогади про те далеке й недосяжне відчуття й силувано всміхнулась:
— Я прегарно почувалася, коли допомагала на ярмарку у Фіолле.
— Ага. Що ж, це так. Але попрошу вас озвучити ту, іншу, першу думку, котра так красиво освітила ваше обличчя.
— А звідки вам відомо про іншу думку?
— Вважайте, що мені відомо все.
Гессі прийняла це правило гри і звела брову.
— Тоді вам відомо, про що я подумала. І також відомо, де він.
— Можливо.
— Блакитноокий, — уточнила вона, спідлоба зиркаючи на Історика на випадок, якщо йому таки не все відомо.
— Під якими іменами я його тільки не знав!
— І ви мені скажете?
— І що ж це тоді буде?
— Допомога.
— Вам не потрібна допомога. Тільки трохи вітру у вітрила.
— Думаю, я кохаю Полі, — сказала Гессі тихо і спокійно, анітрохи не сумніваючись у тому, щоб озвучити це саме незнайомцеві, котрий подарував їй камеру. — Але не знаю точно, чи Полі і блакитноокий — одна й та сама особа. А ще я прогнала його. Це трохи ускладнює ситуацію.
— То знайдіть цього буремного юнака й переконайтеся в цьому. У всьому, що вас цікавить. А при нагоді й поверніть. Усі блукальці приходять на пристань, проте вони повинні в певний момент повернутись, інакше сягнуть такої точки, від якої вже нема шляху назад.
— Ох. Я розумію. Але є ще… ще один юнак. — Думка про Дарріна різонула тепер гірким соромом. — І я не можу кинути його.
— Звичайно, кидати людей — це взагалі погана річ. Вони можуть упасти й забитись.
Гессі не стримала усмішки:
— А ви таки кумедний.
— Розважаюсь і розважаю тебе.
— Я рада, що вас зустріла. У мене вдома стільки смутку тепер. Знаєте, це ж правда. Те, що щастя для одного, для іншого може стати горем.
— То спробуйте всі варіанти. Єдине, що ви можете, Гестіє Амаліє, чарівна богине домашнього вогнища, — це спробувати й дізнатися, що для вас щастя, а що горе. Саме для вас.
— Як гадаєте, камера запрацює, якщо я зрозумію це?
— О, я думаю, що ця камера ще служитиме вам дуже довго. Врешті, тільки для цього вона й створена… Але — це лише один із варіантів розвитку цієї історії. І було б помилкою сказати вам щось одне, ніби непорушну та незмінну істину, коли є стільки доріг уперед.
— Тоді маю до вас прохання. Передайте від мене вітання Аїденові. Якщо ви побачите його. Я не знаю ваших правил, не знаю майже нічого про те місце, де він тепер. Проте мій брат чудовий і дорогий мені, і я хочу, щоб він знав…