— Він знає, Гестіє Амаліє, знає. Він радий, що його сестра бачить більше.
— Хах. Знаєте, що про мене кажуть? Дивна дівчинка. Дивна-дивна. Бо вірить у те, що світ наповнений магією.
— Не дівчинка, Гестіє, а дівчина. Чарівна юна дівчина. Минуло багато часу з моменту нашої першої зустрічі, і ви стали просто красунею.
— То ви ще мою сестру Генріку не бачили.
— Ну так, сестра Генріка — це трохи інше.
— Вона видужає?
Історик відірвав погляд од води й поклав обидві руки на плечі Гессі.
— Гестіє Амаліє, — голос його втратив запал і радість, — я полегшу вашу ношу тільки однією заувагою. Чи виживе ваша сестра, від вас уже ні краплі не залежить.
За кілька днів по зустрічі з істориком Гессі домовилася, що після занять допомагатиме в книгарні і це буде її тимчасовою роботою. Батечко і матінка, звичайно, не втішилися, та вона вирішила не змінювати своїх планів.
— Батьки вельми здивувались, коли ти запропонувала це, — як завжди делікатно повідомив Даррін.
— Ну звичайно. Де це бачено, щоби пристойна панянка працювала? — відповіла Гессі, перекривлюючи матір.
— Спізнились вони. Років п’ятдесят тому це задавалось би, звичайно, дивним. Але тепер не бачу в цьому нічого надзвичайного. Коли Олейн закінчить університет, вона хоче викладати.
— Ого. — Гессі здивувалась. — Таки вона цікавіша, ніж я думала.
— Так. Думаю, ви з нею ще зможете ліпше познайомитись.
— Ти не шкодуєш, що то — не ти? — спитала дівчина раптом, пригадуючи ту давню розмову, в котрій Даррін розповів, що насправді симпатія колись горіла між ним і донькою Тавішів.
Юнак звів брови.
— Гестіє Амаліє, які це питання ви ставите своєму керівникові? Ану розкладіть книжки з ось цього пакунка на третю поличку знизу! — Він суворо кивнув у бік шафи.
— Ви мій керівник лише в стінах книгарні! — нагадала Гессі, проте поспішила виконувати доручення. Їй подобалось перебувати в оточенні книжок, торкатись шорстких або гладеньких палітурок і відчувати під кожною з них іншу, особливу історію.
— Доброго дня! — Голос Доанни злився зі звуком дзвоника, котрий висів над входом.
— Панно Масоллі! — Даррін метнувся до дверей першим. — Рано ви сьогодні!
— Вітаю, пане Олліш, привіт, Гестіє Амаліє. — Доанна почергово кивнула їм обом і пробігла пальчиками по обкладинках книжок на найближчому стенді. — Ви, мабуть, знаєте, чому я прийшла?
Даррін черкнув рукою по кучерях. Ті неслухняно випорснули поміж його пальців.
— Так, але батько казав, що посилку затримали. Сніг на дорогах і все таке. Я сповіщу вас, коли будуть новини.
— О, буду вдячна.
— А ви про що? — втрутилась Гессі з цікавістю.
Доанна тепло всміхнулась до неї.
— Гесті, ти не повіриш, але я захопилась старовинними фантастичними історіями! І пан Олліш доброзичливо погодився мені допомогти й замовити рідкісні книжки на цю тему, які їм удалось розшукати. Щоправда, деякі їдуть аж із півдня Ітеллі, тому чекати дещо довго.
— О, справді… А як ви про них дізнались? Ми в коледжі нічого такого не вивчаємо, хоча шкода. Я би радо почитала якусь фантазію!
Обличчя Доанни освітилось усмішкою:
— Це все мій брат Поль. Він розповідав про вельми незвичайні речі. І я думаю, що зможу йому трохи допомогти у справах, якщо знатиму більше.
Гессі пригадала його добру усмішку і відчуття спокою та певності, котрим брат Доанни її обдаровував. І ще вона відчула легкий сум, що він жодного разу не писав після літньої зустрічі в Анадалі.
— Що ж, пане Олліш, чекатиму новин. — Доанна плавно повернулась до дверей і зачепила шаллю корінець книжки на полиці. Книжка випала й розгорнулась десь посередині.
Даррін підхопив її, проте Доанна поклала руку поверх його долоні:
— Заждіть-но.
Вона з інтересом пробігла сторінку поглядом, і в кутиках її вуст заграла усмішка.
— Он як.
— Що там? — Даррін теж схилився над книжкою і врізався в чоло Доанни, котра різко сіпнулась назад.
— Нічого, — сказала вона, знову поправляючи шаль й анітрохи не поморщившись від удару. — Випала поезія. Знаєте цю гру — поворожити на поезії, розгортаючи на випадковій сторінці в книжці?
— Ні, — заперечив Даррін серйозно.
— А що вам випало? — спитала Гессі, котра гру знала і часом розважалась так у коледжі.
— Те, що й потрібно. «Кожен блукалець приходить на пристань…» — Доанна приклала палець до вуст. — Тільки тихо, мої любі, не кажіть іншим того, про що ви дізнаєтесь.