Юнак витримав її погляд і холодно відповів:
— Ні. Не буду. Якщо від цього залежить здоров’я твоєї сестри.
— Хіба тобі не була приємна її компанія?
— Була, безперечно. Як і твоя.
Гессі зрозуміла нотку, котру Фрадер ховав у цих словах таким легким натяком, котрий нічого й не важить, якщо до нього не прислухатись. Але, на своє горе, вона вже вловила його, той натяк, і спохмурніла:
— Ох, пане Тавіш, ні. Повірте, вам не захочеться вплутуватись у це… — Тут вона всміхнулася м’якше. — Моя історія вельми заплутана, але не хотілося б марно задурювати вам голову.
— Я зрозумів. — Фрадер кивнув і випростався ще сильніше. — Тоді як вам ідея покликати вашу сестру на чай?
— Прекрасна ідея, Фраде, — втомлено відповіла Гессі.
До честі юного Тавіша, він дуже добре розумів, коли треба залишати будь-які натяки при собі.
— До речі, тобі лист від Фрадера, — зауважила Гессі за кілька днів, пильнуючи за лицем сестри.
Генріка дивилась повз неї, на стіну, обмальовуючи поглядом візерунок на шпалерах.
— Від Фрадера Тавіша. Того височенного красеня з темними очима. І волоссям, як біле золото. Ти сама так казала, пригадуєш?
Генріка опустила повіки.
— Прочитати тобі? Я прочитаю. «Шановна панно Генріко Агустаніє!» — пише він. Завжди такий офіційний, правда, Генрі? «Я мав донедавна багато справ із навчанням, а проте нині думаю, що ви і я можемо присвятити трохи часу одне одному й поновити наше спілкування, бо давно вже не мав від вас звістки. Мені хотілося б запросити вас, наприклад, на чай цієї суботи. Сповістіть про своє рішення до вечора четверга, будь ласка, щоб у мене була змога відповідно приготуватись до вашого візиту».
Гессі перевела погляд на сестру.
— А він наполегливий, правда?
Генріка смикнула ковдру, ніби хотіла натягти її собі на голову і сховатись.
— Якщо хочеш, я відповім йому замість тебе. Підеш? Попросимо батечка, щоб тебе завіз.
— Гесті… — охриплий голос Генріки здавався чужим. — Я не хочу, щоби прізвище Тавіш узагалі коли-небудь звучало в моїй присутності.
— Вона не хоче, щоби ваше прізвище звучало в її присутності, — зітхнула Гессі, викладаючи Фрадерові всю правду. — Не знаю, що вдіяти. Вона дуже слабка і, здається, затялася взагалі не повертатись до життя.
— Що ж, тоді доведеться підійти до справи серйозніше. Ви ж знали, що вона не погодиться? — Старший син Тавішів методично посіпував бездоганно білі та рівні манжети.
— Так, мала таку думку. Але мені було потрібно дізнатись її реакцію.
— Гаразд. Я завітаю до вас. Негайно. — Юнак окинув вулицю поглядом і всміхнувся. — А ось і те, що мені потрібне!
Він підійшов до прилавка з квітами, де дівчина в хустинці розправляла півонії, присипані снігом.
— Доброго дня, панно. — Фрадер прискіпливо подивився на квіти. — Мені потрібен букет, від котрого неможливо відмовитись.
Генріка пожбурила вазу на підлогу, щойно гість вийшов від неї.
— Гесті! — прикрикнула вона на сестру. — Чого ти його впустила?
Уперше за кілька останніх днів її голос не звучав, як шепіт, а очі спалахнули.
— Його впустила Увві. І ти уяви, що сказала б матінка, якби я відправила геть із нашого порога самого Фрадера Тавіша! Та вона б з’їла мене, і квит. — Гессі зробила круглі очі й подивилась на те, як півонії, з котрих облетіло кілька пелюсток, лежать на підлозі серед потрощених уламків вази й калюжки води. Тоді вона взяла квіти до своєї кімнати і покликала служницю, щоб та прибрала.
— Ти не знаєш, куди планує їхати панна Масоллі? — спитав Даррін, коли Гессі допомагала йому в книгарні.
— Ні, — здивувалась та. — А вона щось казала про це?
Дівчина піймала себе на думці, що останнім часом рідко бачилася з нареченою Аїдена.
— Ті книжки, що вона замовляла… — Даррін потер потилицю. — Вона сказала, що вони потрібні їй для мандрівки.
— Мандрівки… Ох, не певна, але в панни Доанни багато родичів в Ітеллі. Може, вона хоче до них? Та ще два роки тому вона жила у Фіренсі і лише навесні повернулась.
— Так, я знаю. Цікаво, чому це вона так зірвалась… Може, шалена пристрасть? — Юнак криво всміхнувся і зиркнув на Гессі.
— Може… — Дівчина зрозуміла: Даррін бо тепер не пам’ятає про Аїдена. Отже, він не здогадується, що Доанна була нареченою її брата. А чи сама вона це пам’ятає?.. — Думаю, її просто перестало тішити життя тут. У всіх іноді трапляється таке.
— Це так, а проте не всі мають можливість утекти кудись далеко.