— Здається, моя сестра вирішила просто втекти в себе. — Гессі засмутилась, згадуючи про Генріку.
— Послухай, Гестіє… — Даррін знову поправив свої кучері, ніби сьогодні вони надміру йому заважали. — Я знаю, те, що сталося з твоєю сестрою та моїм братом, — не найліпша ситуація. Правду кажучи, дуже навіть погана. Але ти ж не ображаєшся на мене за це?
— Я ображаюсь? Ні, що ти! — заперечила Гессі палко.
— Але мені здається, що ти дуже занурена в себе і завжди десь не тут. Навіть коли я стою поряд, ти ніби за стіною.
— Справді? Але я завжди була така. За це мене й називали дивною.
Гессі зрозуміла, що це не ті слова, які мали б заспокоїти Дарріна. Але їй не хотілося зараз вдавати що-небудь, щоб заспокоювати його. Хай це й жорстоко.
— Тоді погуляємо ввечері, коли зачинимо книгарню? — Брат Фаусти виставив на поличку свіжі томи в білих палітурках із золоченими ліліями і зиркнув на дівчину краєм ока.
— Так, звичайно, — кивнула Гессі та впустила кілька книжок.
Коли вона поверталась додому, вже спадали сутінки і все довкола ставало іскристою магією. Удома було тихо.
— А де всі? — пошепки спитала Гессі в Увві, котра зустріла її у дверях.
Служниця стріпнула сніг із килимка під дверима:
— Поїхали до Маріольтів. Вас не дочекались. Пані Фаулі була трохи засмучена через це.
— То ввечері чекати бурі? — усміхнулась Гессі, знімаючи пальто. — А що моя сестра?
Увві повела очима іронічно.
— О, панна Генріка Агустанія сьогодні дуже невдоволена.
— Чим же? — Дівчина втішилась, що Генріка принаймні виказує своє невдоволення.
Служниця прошепотіла:
— Молодий пан Тавіш прислав їй квіти. Знову. Багато.
— Невже викинула?
— З вікна! — поважно повідомила Увві.
— Божечки, а як вона до вікна сама дісталась? Учора ж навіть не вставала!
— Оце вже не питайте, панно Гестіє, — забідкалася служниця. — Та тільки мені здається, що цей молодий пан Тавіш ще й наполовину не знає того, що він затіяв.
— О, він не знає, Увві, то вже напевне. Бо то я затіяла. — Гессі всміхнулась і поспішила нагору, до Генріки, щоби помилуватись результатами своєї роботи.
Цього разу вона побачила сестру в кріслі біля розчахнутого вікна. У Генріки вже почервоніли руки й лице — вона ж сиділа в самій нічній сорочці й не звертала уваги на холод.
— Генрі, ти, бачу, геть совість втратила! — Гессі підійшла до неї й зачинила вікно. — Мабуть, хочеш застудитись, щоб тобі дали випити весь ягідний чай, який я привезла з Фіолле?
Генріка здмухнула волосся з обличчя.
— Нащо він це робить? — спитала вона хрипко, дивлячись надвір. Червоні пелюстки лежали всюди по кімнаті.
— Бо йому хочеться це робити.
— Але казала ж, казала ж: усіх Тавішів ненавиджу! Сказала — тож ненавиджу!
— То ти хочеш і ненавидиш, а він хоче — і любить.
— Любить? — Очі Генріки наче налились вогнем, і вона злякано підвела погляд. — Любить? Що за напасть, Гесті?
— Не знаю, Генрі. — Вона підійшла до сестри й сіла на підлогу біля крісла, а тоді накрила її почервонілі долоні своїми.
— Ох-х… — Генріка висмикнула руки й приклала їх до чола.
І заклякла, ніби химерна статуя з живим волоссям.
— Я думаю, ми обидві трохи заплутались. Але мені сказали, що це нормально. Що таке буває. Тож не сумуй. Не сумуй і повертайся. Я чекатиму на тебе. І теж буду виплутуватись та розбиратися з усім. — Гессі підвелась і пішла до дверей.
Наступного ранку Генріка попросила пані Моррінду приготувати їй улюблених сирних завиванок до сніданку. Тоді вона покликала Увві, щоб та приготувала ванну й уклала їй коси опісля. До чергового приходу Фрадера Тавіша Генріка вже сиділа на дивані у вітальні, хоч і обкладена подушками й укрита двома пледами, щоб, бува, не продуло.
— …І якщо ви думаєте, пане Тавіш, що у вас є щонайменше право порушувати мій спокій, поки я така слабка й життя моє зруйноване, то ви дуже-дуже помиляєтесь…
Уривок розмови долинув до Гессі, котра разом з Увві й Ульві слухала під дверима вітальні, доки їх не прогнала пані Моррінда. Проте дівчина чомусь була певна, що тепер усе гаразд. Єдине, що стурбувало, — за вечерею не могла випити чаю, бо всі чашки тріскали в її руках, щойно вона їх торкалась. Врешті дівчина, засмучена, пішла спати, проте серед ночі прокинулась від раптового холоду.
Скло у вікні тріснуло акурат посередині, і морозний вітер задував іззовні, моторошно завиваючи, ніби плакав за кимось, хто помер давно-давно.
Гессі не хотіла нікого будити, тому просто заклала тріщину старим вицвілим покривалом і приперла його до шибки невеликою іграшковою шафою, в котрій колись жили її ляльки. Завивання стало менш чутним, хоча холоднеча нікуди не ділась.