— Звичайно, матінко! — Гессі з запалом взялась за сирну запіканку.
— Мабуть, ти добре погуляла з тим Оллішем, — хмикнула Генріка, не відриваючись від люстерка.
— О, звичайно, — погодилась Гессі. — Але далеко не так добре, як ти з тим Тавішем, правда?
Сестра зашарілася й задерла носа.
— Фрадер дуже вихований і приємний. Я навіть не думала раніше, що в нього такий чудовий характер.
— О, напевне. — Гессі ковтнула чаю. — А я давно вже помітила, що з Фрада будуть люди.
— Гестіє Амаліє, що за фамільярність?
— А що? Він мій друг.
Гессі тихенько розсміялася, бо вже уявила собі, як Генріка завтра допитуватиме молодого Тавіша про їхню дружбу і все таке. А хай не розслабляється цього разу!
— Дайте Гестії спокій, — утрутився батько. — Вона розумна дівчинка й може товаришувати, з ким захоче.
— Та певне. — Матінка зиркнула на батька важким поглядом спідлоба. — Тільки бачу, що цей Олліш учепився в неї, мов реп’ях. Хочуть обох синів прилаштувати до хороших домів, чи що… У мої часи це було небачено.
— Дорі, не кажи так, наче твої часи були так давно. — Батько стримано всміхнувся.
— Мамо, це не так. — Гессі й собі сховала усмішку, бо згадала про ще одну справу, котра на неї чекає.
Вона розуміла, що вони нічого не знають про неї, не знають про блакитноокого й навіть про Аїдена. І Даррін не знає. І ніхто в цілому світі. Хіба що, може, найсильніша чаклунка…
— Панно Доанно, це ж не була гра, правда? — Гессі сиділа на підвіконні в її кімнаті й безтурботно баламкала ногами, котрі не сягали підлоги. На душі — тепло й легко, як уже давно не було, а камера в руках знову додавала впевненості, хай і досі не працювала.
— Правда — це завжди двояка річ, — обережно відповіла Доанна, наносячи мазки на полотно. Вона давно не малювала, і рухи її від того здавалися ще обережнішими. — Кожен собі її трактує, як забажає.
— Але чесно… — Гессі зістрибнула з підвіконня. — Ви знаєте щось. Ви знали про мого брата, що він незвичайний. Знали про ту біляву дівчину… І тепер ви пам’ятаєте все, так?
— Та-ак, — протягла Доанна, і довга блакитна лінія прокреслила полотно. — Так, я пам’ятаю. Але що це змінює?
— Тоді скажіть лиш одне. Ви знаєте юнака з блакитними очима?
— Безліч. Деякі вельми наполегливо домагались моєї руки.
— Доанно, будь ласка… Я питаю лише про одного свого друга, — напосіла вона.
— Нічогісінько не знаю про твого друга. Але ось мій брат Поль… — Дівчина приклала палець до вуст. — Він зараз у Горасії, у Дельфах. І якби я шукала твого друга, то поїхала б саме туди.
— Ви… о боги, панно Доанно, ви бачили його! Ви бачили його, коли гостювали там?!
— Гестіє, люба моя, я зустрічала лише свого брата. — Доанна спокійно похитала головою й вивела кілька майже прозорих пелюсток на полотні.
— Розумієте, я маю його знайти, я мушу!
— Не думаю, що тобі варто це робити. — Доанна закусила кінчик пензля. — Бо це призведе до… — Вона затнулась, мовби щось не давало їй договорити, і впритул подивилась на Гессі.
Погляд Гессі впав ніби у два глибоких чорних озера, хоча очі Аїденової нареченої зазвичай були темно-зеленими, яскравими і красивими.
— Якщо я не знайду його, він помре. — Гессі схопила руки Доанни, вибивши з них пензель.
— Гестіє, хотіла б я справді знати, що тобі порадити. Та тільки, здається, у мене не вийде…
— У мене вийде. — Дівчина стиснула її руки міцніше. — Я певна щодо цього. Час, проведений у роздумах, приніс мені нарешті розуміння. У мене вийде все.
— Тоді повернися, будь ласка. І не дай йому зникнути.
— Звичайно. — Гессі підбігла до порога кімнати. — Нехай я не можу зробити щасливими всіх, зате точно знаю, що мені потрібне для щастя.
— А в новій п’єсі Гріммі дуже дивний фінал. Власне кажучи, мені не дуже сподобалось. Та якщо актори зможу добре передати всю ту драму…
Гессі підперла голову руками. Даррін із захватом, як завжди, розповідав про все, що нещодавно прочитав. Проте сьогодні дівчина спостерігала за цим наче відсторонено. Вона розуміла, що цей вечір закінчиться зовсім не так, як починався.
— Актори зможуть зіграти будь-яку драму, — погодилась вона і додала спокійно: — Я теж акторка, Дарріне. Я не хотіла, проте почала грати роль. І, здається, найліпше мені перейти до фінального акту.
Він подивився на неї спантеличено:
— Ти про що, Гестіє?
— Я страх як хотіла врятувати всіх, Дарріне. Так хотіла, що зовсім забула про себе. І відчуття щастя забула теж. Тому я програла, Дарріне. Ця роль була поганим вибором.