Очі юнака сповнились прозорого смутку:
— Здається, я розумію, про що ти.
— Ти розумний, Даррі. Звичайно, ти розумієш. Річ у тім, що я була закохана у свою далеку мрію. Але втратила її. І вирішила, що так має бути. Що далекі мрії найліпші, коли вони далекі. Власне, мабуть, так і є. Але тільки не цього разу… Я зрозуміла, що життя моє стало суцільною грою, в котрій надто багато масок.
— І ти хочеш кинутись за мрією? Бо я не підходжу на роль далекого й недосяжного? — Темні очі Дарріна дивились на неї з холодом.
Гессі похитала головою, і раптом говорити стало простіше.
— Ні, звичайно. Ти такий чудовий, що в мене серце розривається казати таке. Я б хотіла, щоб ти був щасливим. Тому я погодилась на все це.
— Тільки тому? — спитав він тремтливим голосом.
— Ні. Не тільки. Мені подобалось, що ти близько, що ти такий… справжній.
— Але, я так розумію, шансів ти мені більше не даси?
— Моя сестра сміється з мене й каже, що це просто вік такий. Що я переросту. Що я просто метаюсь, бо в мене забагато вільного часу…
— Але це прощання, так?
— Не примушуй мене грати далі. Ти не вартий того, щоб із тобою грали.
— Ну, правду кажучи, я був майже готовий до такого, панянко. Просто не знав, коли це станеться.
— Бачиш, як добре ти мене знаєш.
— Та ні. Мені сказала Доанна Масоллі. Вона насправді бачить більше, ніж інші. Сказала, що тобі потрібна підтримка зараз. Тому просила, щоб я не покидав тебе. Наче я б зміг!..
Гессі здивувалася, з чого це Даррін і Доанна говорили про щось таке особисте. Раптом вона подивилась на Дарріна наче збоку, пригадала деякі деталі, і її осяяла думка, котра була неймовірною і раптовою, а проте…
— Дарріне, та вона ж подобається тобі! Доанна подобається тобі?
На чолі друга пролягла важка складка, а в погляді з’явилася суміш сорому й сторопіння.
— Не кажи такого, Гестіє. Я тільки поважаю її, бо вона розумна, хороша і приємна панна. Але з мого боку було б неґречно порушувати її спокій навіть помислами про щось таке… щось більше.
— Гаразд. — Гессі засоромилась розпитувати далі. — Але я рада, що тепер ми в усьому розібрались.
— Що ти робитимеш тепер? Шукатимеш ту… мрію?
— Мій друг, Дарріне, втрапив у велику біду. І я спробую відвернути її. Побажаєш мені успіху?
— Від щирого серця. Хай би й було воно зараз покраяне на шматочки.
— Моє не менше.
— Дивна-дивна дівчинка.
— Ти завжди це казав.
— Я хотів казати тобі набагато більше. Колись…
— Я знаю.
— Звертайся до мене по допомогу, якщо вона буде тобі потрібна.
— Дарріне, ти говориш так, мовби я мала взяти й зникнути кудись.
— Ти можеш. Таке в мене відчуття, що ти можеш зникнути. — Даррін узяв її долоні у свої та стиснув їх міцно-міцно, а тоді різко відпустив. — Бережи себе, дивна дівчинко.
— Я постараюсь, — кивнула Гессі, і після її слів купа тарілок на полиці раптом упала на підлогу просто біля їхнього столика.
Розділ 11. І скресне лід
Усе падало й розбивалось.
Усе вислизало з рук і розбивалось постійно: чашки і чашечки, склянки, тарілки, чайники, вази. Гнулись ложки і ножі, викривлялись ніжки столів, тріскали вікна і двері, якось навіть ціла арка біля входу в галерею розсипалась на попіл і завалився балкон, який на неї спирався.
Гессі намагалася не думати про це. Намагалася тримати себе в руках і тримати в цих самих руках камеру, не випускаючи ні на мить. Іноді їй здавалося, що довкола просто здійнялась невидима й невгамовна буря. Але вона була певна, що це припиниться. Можливо, тільки-но вона знайде його, — це припиниться. Можливо…
— Панна виходитиме на станції? — Чоловік у синьому фраку висмикнув її з роздумів.
— О… так…
— Зняти вам валізку? — Він зиркнув на верхню полицю, де лежали речі.
— Буду вдячна.
Гессі почувалася трохи незручно через те, що доводилось так багато розмовляти з незнайомцями, проте вона знала: така ціна подорожі, у яку вона вирушила сама-самісінька, тому нічого тут сумувати й страждати — не поліпшає.
Звичайно, ніхто б її не пустив до Горасії, якби панна Доанна не сказала, що вони поїдуть разом. Проте наречена Аїдена насправді вирушила до Астірі. Гессі була вдячна. Вона хотіла поїхати сама.
— Гестіє Амаліє? — З боку арок вокзалу в Роммелі, столиці Ітеллі, пролунало її ім’я.
Дівчина роззирнулась. Назустріч їй прямувала давня знайома, тримаючи попід руку Амрі, який вивищувався над нею на добрих півголови.