— Пані Олай! — Гессі неймовірно втішилась.
— Я не очікувала зустріти тебе тут. — Жінка випустила руку чоловіка й поцілувала Гессі в обидві щоки. — Ти з родиною?
— Ні, я тут са… З панною Масоллі, — виправилась дівчина.
— Он як… А де вона?
— Пішла дізнатись про наш наступний потяг. Ми вирушаємо в Горасію. А як у вас справи?
— Справи… Що ж, саме час розповісти. Амрі, любий! — Пані Олай покликала чоловіка, котрий стояв на ввічливій відстані, щоб не втручатись у розмову. — Гестіє, маю з радістю тебе повідомити, що тепер я Сольфрей.
— О… — видихнула Гессі. — Ви щаслива?
— Як ніколи!
— Ну то й добре. А я перепрошую, та мушу вже йти до панни Масоллі. — Дівчина вклонилась і розвернулась на підборах. — Хорошого вам вечора!
— І ти бережи себе!
З одного вигляду новоспеченої пані Сольфрей було зрозуміло: у неї все добре. Тож Гестія більше їй не потрібна. Ані камера, ані магія.
На щастя, потягів до Горасії було задосить. Їхати туди доведеться всю ніч, проте Гессі подобалось мандрувати вночі.
— Чекай на мене, Полі, — шепнула вона до свого відображення в шибці. Воно вперше видалось їй дорослим.
Пристань була порожня.
Гессі розуміла, що це та сама пристань. Нехай у неї не було жодного знака чи дороговказу, та просто вона розуміла, що пристань — саме та.
Гессі пройшлася нею до самого краю, розмірковуючи над тим, а про що ж думав тут він. Про життя і смерть. Про те, що чекає на нього… Тут справді було надто красиво й спокійно, щоб вірити в існування смерті. Обрій тонкою ниткою тягнувся, скільки ставало світу. І гори, здалеку такі крихітні й крихкі, спускались до води величезними жовто-сірими схилами. Небо горіло, запалене вогнями сонячного дня.
Але його тут не було.
Куди ж він пішов?
Жодної думки, жодного відчуття. Жодного передчуття.
Гессі сіла на прибережний камінь і розгорнула книгу про Аїдена. Було холодно, проте сніг уже майже розтанув — Горасія лежала на півдні, і весна сюди діставалась тоді, коли в них удома було ще морозно.
— Скажи мені, де він! — попросила вона книгу й розгорнула її на випадковій сторінці.
Сторінка виявилась білою мов сніг.
— Де блакитноокий?
Нічого-нічогісінько.
— Де Полі? Чи Поль Масоллі? Друг Аїдена? Брат Доанни?
Знову нічого.
Від моря віяло солоним ароматом і спокоєм.
Гессі згорнула книгу, відклала її вбік, на пісок, і зітхнула. Вона запевнила себе, що знайде його тут. Власне, вона взагалі запевнила себе, що знайде його. А проте не задумувалась, як і де. Звичайно, вірила, що він сам вийде до неї. Адже Полі завжди вчиняв саме так. Він завжди приходив їй на допомогу і допомагав тоді, коли…
…коли вона була в небезпеці.
У моменти найбільшого ризику.
Гессі подивилась на хвилі, котрі накочувались на берег.
Блакитноокий мав захищати її, так.
— Якби я могла знати напевно… — прошепотіла вона і поклала голову на руки.
«Але ти ніколи не зможеш знати напевно, — заперечив внутрішній голос. — Якби ти могла знати напевно, це не було б реальним життям».
«Що є життя? — запитанням відповіла вона сама собі чи скоріше тому внутрішньому голосу, котрий горів рівним язичком вогню. — Вічні спроби не зламати все, які закінчуються тим, що все одно все падає, тріщить, рветься і…»
«…і все ж у цьому є щастя».
«У цьому хаосі?»
«Авжеж. Дуже навіть щастя».
«Ох, я просто хочу знайти його. Він не має померти».
«Ти певна?»
«О так! Цілком певна. «Якщо це врятує Гестію», — так було написано в книзі. Так ось, його жертва мене не врятує. Мене взагалі не треба рятувати!»
Гессі різко піднялася з піску, обтрусила пальто, сховала до сумочки книгу, поправила ремінець камери, котра від тривалого носіння стала здаватись надто важкою, і пішла до готелю.
На півдорозі їй довелося перетинати довгий міст, що арками здіймався над озером. Воно здавалося зовсім крихітним, коли дивитися зверху. І поверхню досі вкривав лискучий лід, подекуди присипаний сніжком, котрий ще лежав де-не-де.
Гессі зупинилась посеред мосту й задивилась на озеро. Велике темно-синє око зі срібним полиском, що темніє під мостом.
Вода нині, мабуть, крижана.
Те, що й потрібно.
Сходи вели просто донизу. Біля води притулилась маленька біла альтанка. Гессі зняла камеру й поклала її в альтанці, накривши шаллю. Шаль світла, тому дівчина вирішила, що ніхто не зверне на неї увагу. Тоді підійшла до води і стала на кригу. Міцна ще.
Гессі пострибала на ній.
Міцна.
— О святе печиво… — шепнула вона, згадавши про сестру. — Генріка мене вбила б…