— Тоді слухай… — Незнайомець нахилився до вуха Гессі, і її шкіра вкрилась мурашками від його близькості.
— Це чарівне ім’я, — видихнула вона. — Тобі личить.
— Проте всі називають мене Полі. — Блакитні очі всміхнулися знову.
— Полі. — Гессі провела пальцем по губах, ніби хотіла, щоб це ім’я вросло в її плоть. — Я люблю тебе, Полі. А тепер сядь біля вікна, трохи пригладь волосся й поклади руки, як тобі зручно. І не дивись на мене. Дивись за вікно.
— Отак? — Блакитноокий виконував усе, як вона попросила.
Рухався він легко, з грацією і м’якістю. Був вищий, ніж Гессі уявляла, і справді дуже красивий — утім, для неї він здавався б дуже красивим у будь-якому разі. Так уже це було.
Дівчина взяла камеру обома руками.
— Полі! — покликала воно його, і блакитноокий озирнувся.
І це було таке щастя — просто покликати його, просто побачити, як він обертається до неї, як вигинається ключиця, на вустах завмирає спокійний усміх, як волосся від руху розлітається і лягає знов, обрамляючи його лице. Як у світлі місяця блакитні очі здаються посрібленими. Як легко лежать його руки, схрещені на колінах. Як світло-сіра смугаста хустка обхоплює шию…
— М-м? — усміхнувся він до неї.
— Полі, я щаслива. Зараз — цілковито. Тому і ти будь щасливим. Будь…
Вона поклала руку на кнопку і подивилась на друга через видошукач. На довгу-довгу мить, котра заморозила все довкола, Гессі здалося, що, коли вона натисне на спуск і зробить фото, все закінчиться. Полі зникне, мовби справді був її сном. І вона ніколи-ніколи більше його не побачить. Вона стримала себе, щоб не кинутись до нього. Адже він має піти. Піти, щоб вижити. Він — не звідси. Так має бути. Так має…
— Гестіє. — Він хитнувся від вікна і повернувся до неї. — Я безмежно люблю тебе, Гестіє.
Клац!
Розділ 12. Час говорити
Час довкола Гессі рухався надто швидко, і вона не встигала за ним.
Після того як Полі пішов назад до Академії, вона теж повернулася додому. Доанна нічого не запитувала. Гессі була вдячна. Батько поїхав придивлятись будинок у столиці Фіренсу. Матінка вирішила, що все це не варте її нервів, і гайнула з пані Катанікою на цілющі джерела. Генріка щебетала про Фрадера Тавіша.
Після зустрічі з Полі — останньої зустрічі, знала вона, — Гессі дістала з шафки скриньку зі «скарбами Аїдена» і знайшла той, який призначався для «Гесті в день, коли вона зробить своє найкраще фото».
У маленькому згортку ховався простий мідний ключ. Гессі не пригадувала вдома дверей, до яких він міг би підійти, проте знала, що, мабуть же, в Аїдена є щодо цього задум. Тому вона повісила ключ на ланцюжок і носила його на шиї.
Після повернення камера запрацювала знову і чашки перестали тріскати в її руках. Дівчина була цим дуже втішена. Та врешті — вирішила вона — Магрі не помилялася. Її однієї на всіх не стане.
У книзі більше не з’являлися нові сторінки.
АЇДен
Спочатку я чекав, що Полі повернеться. Потім чекав, що він хоча б подасть якусь звістку про себе. Потім перестав очікувати й на це. Розе відсторонили від навчання й відправили в пансіон за межами Академії — я не знав куди. Куди зникла Фона, не знав ніхто. Врешті, її ніхто й не помічав, поки вона переховувалась тут, під носом у всього викладацького колективу, грізного директора й моря студентів.
Мені дозволили повернутися додому — ще раз, — щоб позбавити спогадів Доанну й попрощатися з Гестією. Про це начебто попросив той, кому навіть керівництво не змогло відмовити. Я знав, про кого вони.
Почав із найгіркішого. Скористався привілеєм знов отриманого титулу кандидата в Тріаду і можливістю безпроблемно мандрувати між світами. Це була моя перша мандрівка за довгий час, але й остання — ще на довгий-довгий.
Я прийшов і заявив з порога:
— Доанно Масоллі, ти найкрасивіша дівчина у світі. Ну і дня доброго!
— А ти, як завжди, такий балакучий! — Вона дивилась на мене без краплі здивування. Мовби також знала, що я ще прийду.
Це було так само зворушливо, як і сумно.
— Вибач, — сказав я, не впізнаючи свого голосу. Бо була вона прекрасна. І далека. — Ти вибачиш мені?
— За що? — Тонкі брови сіпнулись угору. Над правою бровою засохла зелена фарба — я був радий, що вона досі малює.
— За те, що залишив тебе. За те, що помер. За те, що не помер-таки. За те, що був далеко. За те, що не можу повернутись.
— Повтори ще раз. Поль мені розповідав трохи. Ти — якесь там пафосне втілення давнього духа? Володар небезпечних сил? І по той бік навчаєшся керувати тими силами?