— О, друга кав’ярня забирає багато часу, а проте мати задоволена. — Гессі стенула плечима. Матінка не дуже хотіла з нею спілкуватися після того, як вона відкрила фотостудію. На її думку, це не те, чим варто займатися благородній панні. — Ще батько запрошував нас поїхати наприкінці літа, коли спека спаде, до нього. Але я бачу, що Генрі з малими точно не вибереться, а ми з матінкою — ох-х… це буде важко. Та і я не дуже хочу покидати студію, ми ж тільки-но відкрилися.
— Розумію. — Доанна похитала головою і взяла Дарріна під руку. — З твого дозволу… Маємо зазирнути до Фаусти і дуже хотіли б відпочити з дороги. Але зустрінемось надвечір, гаразд?
— А ще я привіз тобі рідкісний том міфів з Ітеллі, — шепнув Даррін на прощання.
— А мені, а мені? — Лаллі ввірвався у двері, мовби вихор, але, попри те, розчув останню фразу Дарріна.
— А тобі, Лаллі, вже вистачає проблем на свою голову. — Чоловік широко всміхнувся і пішов до виходу.
— Гестіє, ну скажи йому, щоб не кликав мене Лаллі! — Хлопець шморгнув носом і на мить насупився, проте роздратування пробігло його лицем, ніби хмаринка весняним небом, і зникло.
— Чому, Лаллі? — Гессі сперлась на лікті та з усмішкою подивилась на сина пані Катаніки, котрий був тепер вищий за неї на голову.
— Бо я дорослий! Доро-ослий! — заявив він, широко всміхаючись і поправляючи стрічку на шиї. На ній красувався медальйон, і, вочевидь, Лаллі дуже хотів, щоб його помітили.
— Так-так. Передай це матері. — Гессі дістала потрібний пакет і віддала його другові. — Тільки щоб не загубив, Алістале Роу! Інакше наступного разу я тобі жодного фото на свята не зроблю!
— Слухаю, панно Гестіє! — Він слухняно виструнчився, мов солдат, і чкурнув до виходу.
Гессі знов опустилася в крісло. На неї накотила спокуса зачинитися сьогодні раніше, адже навряд чи в таку погоду комусь забагнеться фотографуватися. Тим більше тут вона порядкувала сама й нікому не мала казати, чого раніше чи пізніше зачиняється.
— Так і зроблю! — вирішила Гессі і схопилася з місця, щоб запнути штори.
Вона опустила їх на одному вікні і завмерла, зачудовано розглядаючи, як попід шторами по підлозі сипалось золотаве світіння. Зненацька дзвоник над дверима мелодійно сповістив, що ще хтось увійшов.
— Перепрошую, чи тут фотостудія панни Гестії Амалії? — спитав візитер.
Боковий зір підказував, що він у дорожньому сірому плащі та капелюсі. Гессі відхилилась від вікна.
— Так, пане, тут. Гестія Амалія — це я. Ви бажаєте зробити фото?
— Так. Був би вдячний. Дуже хочу, — говорив він якось знервовано і все не знімав капелюха.
Гессі насторожилась, але не відчувала ні краплі страху, тому просто підняла завіси, і золоте-золоте світло вдарило їй в очі та залило всю студію, а пил затанцював у повітрі, ніби блискітки.
— Прошу сюди! — Вона закріпила штори на попередньому місці й покликала гостя підійти. — То, пане, яке фото ви хочете?
— Як вам видніше, — відповів візитер. — Я вірю у вашу майстерність.
— Оце дякую… — Гессі підкрутила налаштування камери та спитала: — Ви бували в мене раніше?
— Ні, проте мені сказали, що ваші фото здатні робити людей щасливими.
— Он як? — Ці слова полестили, і вона згадала, як колись іще не знала, що щастя — у руках самих людей. Утім, Гессі досі вірила, що гарне фото завжди зможе принести щось хороше. — А ви в нас проїздом? Я вас раніше не бачила? — Вона ковзнула поглядом по одежі незнайомця, проте той саме повернувся, роздивляючись зразки світлин на стінах, тому неможливо було побачити його обличчя.
— Ох, панно… — Хоча й дивився він в інший бік, Гессі була певна, що очі зараз усміхаються. — Я бував тут раніше. Кілька років тому. Тоді в мене, щоправда, назбиралось багацько проблем. Але тепер я вже думаю, що вирішив усе з ними і приїхав назавжди.
— Чудово! Тоді можете заходити до мене, коли заманеться, і зробимо вам море прегарних фотокарток! — Гессі нахилилась до камери й подивилась у видошукач. — А тепер швидко знімайте верхній одяг, сідайте й дивіться на мене!
Незнайомець легким рухом скинув плащ, наче то й не він рухався, а просто вітер шелеснув. Одіж майнула і розтанула десь у тіні, за кадром. Тоді світле, золотисте на сонці волосся хвилями вибилося з-під капелюха. Гість похитав головою, щоб ті хвилі вляглись природно, і підвів погляд.
— Так буде добре, Гестіє? — Його до болю знайомий голос примусив її затерпнути на місці.
Прибулець сів у фотель, розправив плечі та схрестив руки. Сапфірові запонки виблискували в манжетах. Сіро-блакитний жилет відтіняв білість сорочки. Тьмяна медова намистина висіла на тонкій чорній стрічці під комірцем. Усе це були деталі, усе це були тільки дрібниці. Але з цих дрібниць і складалась картина.