А тоді вони йшли довго-довго.
Іноді Гессі здавалося, що вона йде зовсім сама, тільки довкола неї загоряється світло — то тут, то там боковим зором вона вловлювала зблиски золотавих струн, — але коли повертала туди голову, то нічого не бачила. І кроки її були легкі, і холод покинув її остаточно.
Сяйво місяця в річці справді виявилося прегарним — воно, наче плавлена ртуть, розтікалося по воді, а коли вкинути в неї камінець, то все хвилювалось і тремтіло.
Гессі задивилась у воду і побачила в ній силует незнайомця. Високий такий. І стало дуже весело. Цікаво, що сказала б Генріка, якби побачила її зараз, із таємничим красенем?
— Куди тече місячне сяйво? — спитала вона в незнайомця, уже не соромлячись ставити йому кумедні чи дивні запитання.
— В океан світла, звичайно ж. У місце, звідки все прийшло. І всі ми — теж світло. Ми — пісня на вітрі.
— Ви чули її? Пісню ту?
— Ні. Але мені досить знати, що вона є.
Біля дому Оллішів незнайомець уклонився Гессі, і його блакитні очі розсміялись весело-весело.
— Дякую за прогулянку, панянко. До повного щастя нам бракувало тільки дощу.
— Для чого дощ? — спитала вона, стоячи вже на сходах.
— Танцювати під дощем. Ми ж минулого разу про це говорили! — Незнайомець усміхнувся востаннє і зник за рогом так швидко, ніби його здуло вітром.
Гессі завмерла, стискаючи поруччя.
Невже в цьому світі хтось забажав би танцювати з нею під дощем?
Вона спробувала вгамувати усмішку, але кутики вуст самі піднімались, і тому довелося ще кілька хвилин стояти біля дверей, перш ніж вона змогла постукати. Генріка й Фауста обіцяли відчинити їй навіть посеред ночі і для того мали грати в карти й читати в кімнаті, найближчій до входу.
— Тебе провели? — спитала Генріка, щойно побачила Гессі на порозі.
— Так.
— Гаразд. Заходь, усі вже хочуть спати.
Дім Оллішів виявився дуже затишним: уздовж усіх стін, навіть у коридорі, тяглися книжкові шафи, пакети з книжками захаращували кожен вільний шматочок простору.
— Я приготую тобі какао! — заявила Фауста, котра визирнула з вітальні. — А ти проходь. Я вже постелила вам у кімнаті для гостей. Але ми там грали в карти. І загалом Даррі заснув на твоєму ліжку. Даррі — це мій старший брат. Їх двоє.
— Так, перший — я. — З-за спини Фаусти визирнув високий хлопець із каштановими кучерями. — Морґін Олліш! — Він жартома вклонився й пішов довгим коридором, вистрибом оминаючи пакети з книжками.
— Загалом гостьова зайнята, але ви можете спати в мене, а я постелю собі у вітальні, — вела далі Фауста.
— Мені гаразд у вітальні. — Гессі було геть байдуже, де спати і чи спати взагалі.
— Тоді я до тебе, — заявила Генріка до однокласниці. — У тебе розкішне широке ліжко! Але спочатку — какао!
Гессі підвела погляд на сестру. Генріка володіла даром привертати до себе увагу та перетягувати керівництво у будь-якій справі, навіть порядкування в чужому домі.
— Так, я по какао! — заявила Фауста і прошелестіла до кухні.
— І як, і як? — напосілася Генріка негайно. — Хто він такий? Куди ви ходили? Ой божечки, може, тебе побачив хтось? Гесті, чого ти така замислена? І чого ти те одоробло з собою тягаєш? — вона тицьнула пальцем у сумку з камерою.
Гессі кліпнула двічі й перевела погляд на лице сестри.
— Доанна повернулася до міста. Я була в неї.
— Он як… І що вона казала? Де була?
— Чи не все одно? Захочеш — зайдемо до неї вдвох наступного разу. Але не кажи матінці… поки що.
— Какао! — пролунало з іншого кінця коридору.
— Ходімо. — Сестра схопилась на ноги. — Усе стає ліпшим після чашки гарячого какао — принаймні Фауста в цьому свято переконана, тож не будемо її розчаровувати. І, заради святого печива, дивись, куди йдеш — тут книжок більше, ніж підлоги.
— А тепер, дівчатка, випростайте спинки. — Пані Валіє клацнула пальцями. — Ви ж повинні мати якнайкращий вигляд на балу. Це вам не танцювати під дощем у якомусь парку!
Пані Валіє років було більше, ніж пані Ельріці й пані Катаніці, разом узятим. А проте вона здавалася такою сухою і тонкою, ніби її може здути вітром. Пані куталась у хутряні боа навіть у розпал весни, носила крисаті капелюшки з довгими барвистими пір’їнами і задирала гострого носа вгору так, наче завжди виглядала когось іздалеку. Матінка казала, що пані Валіє танцювала на сцені театру в самому Роммелі. Тому навіть тепер, коли шкіра її висохла, як зім’яті книжкові сторінки, а волосся стало білим і тонким, відбою від учнів у неї все одно не було.