Генріку пані називала своєю найліпшою ученицею за останні десять років. Гестію — «милою і талановитою дівчинкою». І додавала: «…талановитою не до танцю».
— До балу ви обидві будете розумничками й красунями! — повідомила викладачка й сіла до рояля. — І пам’ятайте: ви — пір’їнки на вітрі! Починайте з поклону!.. Ні, не так. Починайте з виходу. Вихід — це головне. Потім на вас ніхто не дивитиметься, але поки ви виходите — ви у світлі й усі погляди — ваші! І-і раз!..
Музика звучала спочатку тихо. Гессі постаралася виконувати всі свої кроки поволі, обережно. Вона чула всередині дзвін, котрий резонував із музикою, і сьогодні все виходило ліпше. Або ж їй здавалося, що виходить. У голові виринули спогади про вечір у Доанни, а потім — про нічну прогулянку. І ці картини наче самі лягали на музику, викликаючи усмішку й відчуття безмірного щастя десь на кінчиках пальців.
— О! — Пані Валіє схопила Гессі за плече, коли мелодія закінчилась і вони з Генрікою розтягли подоли сукенок у боки, присідаючи в реверансі, котрий був трохи старовинним, а проте на балу — саме доречним. — Що це було, Гестіє Амаліє?
— Я десь помилилася? — спитала Гессі пошепки, відчуваючи, як дзвін усередині тихне.
— Ні. — На диво живі очі викладачки, оточені паволокою зморшок, вивчали її з усмішкою. — Ти танцювала так, ніби довкола тебе багато рожевого.
Генріка безмовно звела брови.
— Багато рожевого, і ще квітневий вітер у волоссі, і трохи яскравого місячного світла. — Пані Валіє заклацала пальцями, наче шукала ще якийсь штрих до повноти картини. — Ти танцюєш, мов закохана. А нема на світі ліпшого танцю, Гестіє Амаліє.
Гессі розчервонілась і спробувала подумати про щось інше. Але тоді зайшла матінка, щоб дізнатися про їхні успіхи. Викладачка танців повела плечем — важке боа зіслизнуло і лягло на згин ліктя, — а тоді діловито защебетала про своїх «пташечок» та «пір’їнок».
Генріка тим часом узяла Гессі попід руку й майже силоміць вивела в коридор.
— Ну? Чи не пора розказати найближчій для тебе душі про таємничого незнайомця?
На мить Гессі пополотніла від думки, що Генріка теж про нього знає. Тож блакитноокий не видиво, а геть реальний, осяжний і справжній! Проте сестра зашепотіла просто у вухо:
— Хто він? Який має вигляд? Чи він гарненький?
Гессі не стримала сміху і прикрила рот долонею.
— Він блакитноокий! І більше я нічого не знаю.
— Це як?
— Ну… я не бачила його. Тільки очі.
На мить Генріка подивилась на неї, а тоді зітхнула, і вся енергія та запал тут же зникли, наче їх здмухнув вітерець.
— Так і знала. Знову чергова вигадка, так?
— Яка ще вигадка?
— Та ти просто вигадала його! Бо ти — Гестія Амалія. Моя сестра з найбагатшою у світі фантазією.
Розділ 4. Маленькі дівчатка не ходять на річку
Гессі читала книгу про Аїдена щовечора. Це стало майже таким самим ритуалом, як розчісування волосся, вибір сукні до коледжу на наступний день і недільний похід до цукерні. Книга захоплювала.
Історія виявилась дуже цікавою й фантастичною, адже в ній юнак, котрий носив таке саме ім’я, як і її брат, потрапив на навчання до незвичайної академії. Опинялись там виключно герої старовинних легенд, і герої ці — якщо вірити історії — перероджувались у звичайних людей. Вельми заплутано. Гессі до кінця так і не зрозуміла, що малося на увазі, але вірила, що далі про це напишуть більше. А ще в персонажів — геть усіх — були чудернацькі сили.
Природно, Гессі нікому не розповідала про книгу, бо матінка вирішить, що таке чтиво — не зовсім те, що варто гортати пристойній панянці. До того ж якщо хтось побачить напис «Дорогій Гестії», то одразу зрозуміє, що книгу їй подарували, а тоді візьмуться розпитувати, хто, та коли, та чому. А про блакитноокого розповідати не варто. Це має бути їхня таємниця. Гессі відчувала непереборне бажання всміхатися щоразу, коли думала про нього.
АЇДен ~ Академія
— І давно ти бачиш духів померлих?
Голос, наповнений щирим інтересом, був тут рідкістю, тому я відповів так само відверто:
— Із самого дитинства. Колись пробував розказати батькам, але вони вирішили, що я занадто багато фантазую і читаю страшні книжки. А ти чим особливий?
Таке запитання мені не дуже подобалось. Воно наче підкреслювало те, що тебе цікавить не сама людина, а її вміння. Але насправді так і було. Майже завжди і всюди.
— Я пишу поезії, — відповів випадковий співрозмовник. — І музику.