— Перепрошую. Просто я вас часто бачу в нас.
— У нас?
— Це… матінка…
— Це донька Фаулі-Прейшерів, — утрутилась пані Моррінда. — Осьо, прошу пана! — Вона поставила перед ним акуратний пакет, обгорнутий стрічками. — Трійко легерських! Найсвіжіші — для вас.
— О, спасибі. — На пані Моррінду гість дивився не так суворо, як на Гессі. Проте він тут же згадав про дівчину й різко повернувся: — А вам, юна панно, я твердо рекомендую відзвичаїтися заважати справам дорослих. Ідіть до своїх ляльок.
Гессі хотіла була заперечити, що давно вже не бавиться ляльками, та тільки суворий тон пана Олвена і його холодний погляд змусили її позадкувати.
— Що це ви робите, панянко? — спитала пані Моррінда, коли прихильник тістечок пішов.
— Я дуже хотіла дізнатись, чому він завжди бере три легерські.
— Це неввічливо, Гестіє. Пан Олвен — наш давній гість і дуже поважний адвокат, але це не дає тобі аніякого права переривати його своїми розпитуваннями.
— Знаю, вибачте…
Вона розуміла, що все одно не вийде пояснити ні пані Моррінді, ні комусь іншому це дивне бажання, котре часом охоплює її та примушує надміру сміливо зачіпати незнайомих людей. Гессі відчувала їхнє горе. І прагнула допомогти. Довкола таких людей горіло щось сумне й гірке, і коли дівчина заплющувала очі, то могла побачити слабке холодне світло. Вона нікому про нього не розповідала, бо ж навіть Генрі подумала б, що сестра в неї не просто дивна, а геть хвора. Але саме таких людей їй конче хотілося сфотографувати. Утім, пан Олвен не скидався на особу, котра дозволить їй так учинити.
— Матінко, а ви знаєте пана Олвена, адвоката? — спитала Гессі за обідом у суботу, коли мати була, здається, в доброму гуморі.
— Авжеж! — Материні тонкі стрілчасті брови шугнули вгору. Вона знала всіх постійних відвідувачів цукерні.
— Знаєте, а він нагримав на мене минулого тижня…
— Пан Олвен? — заінтриговано втрутилась Генріка. Навіть її рука з виделкою заклякла на півдорозі до рота.
— Ох, Олвен. — Матінка втомлено зітхнула. — Чого ж іще очікувати від пана, котрий геть не любить жінок і дітей?
— Дорі, ви були б стриманіші у висловах про ваших постійних клієнтів, — докинув батько. — Що станеться, як до його вух дійдуть ці слова?
— А хіба ще хтось того не знає? Бідна Амарга так вимучилась із ним… З вами вчиться його донька, — додала матінка.
— Так. — Генріка зацікавилась темою й відклала виделку. — Коулі Рабена. Але ми й не знали, що її матір і пан Олвен були одружені!
— Бо то давня справа, котру не варто ворушити, — спокійно додав батько, але Гессі помітила, що голос його трохи роздратований. — Це чуже життя. І тобі, Дорі, — він з осудом зиркнув на матінку, — ліпше не привчати дітей змалку перемивати чужі кісточки. Мають багато інших речей до розмови. Он, Генрі, скажи, будь ласкава, як ваші уроки музики? Чи взялися за щось нове після концерту Ортергі?
— О! — Генріка втішилась, що на неї звернули увагу, і стала розповідати: — Ми вчили кілька народних композицій. Я й Фауста минулого тижня навіть узяли собі додаткове заняття.
— Фауста — це… Нагадай-но.
— Дочка Оллішів, — відповіла матінка, і в її вустах це прізвище пролунало, мов погане слово.
— Добре, що дівчатка вельми дружні з однокласницями. — Батько наче й не помітив цього тону.
— Вельми, — кивнула матінка. — Вельми. Особливо з деякими книгарями.
Генріка густо почервоніла. Гессі швидко подякувала за обід і поспішила до себе. Їй не хотілось бути втягнутою в розмову про Оллішів.
До лісу за угіддями «чаклунки» вони пішли надвечір. Коулі всю дорогу м’яла в руках полотняну торбинку й страшенно хвилювалась.
— Усе буде добре. Пані чаклунка — моя названа сестра, — відповіла Гессі поважно. Насправді їй хотілось розпитати Коулі про пана Олвена, але вона не знала, з чого почати цю розмову. А однокласниця стрекотіла про Форсі або ж, навпаки, ковтала слова і замовкала. Урешті вона спитала:
— Ой, Гесті, а ми не заблукаємо там? Чогось надворі так темно…
На вулиці Каменярів не було жодного ліхтаря, тому йти доводилось мало не наосліп — тільки місяць трохи підсвічував їм доріжку.
— Ні, я тут уже ходила поночі, — запевнила її Гессі й запитала знічев’я: — А ти любиш легерські тістечка?
Рум’яні щоки та об’ємна фігура Коулі виказували її любов до солодощів. Однокласниця розправила поділ сукенки.
— Так! А звідки ти знаєш? Я їх дуже-дуже люблю!