Проте дзвоник над входом таки дзеленькнув знову, і…
— Гесті! — Коулі побачила її одразу ж.
Її мати, пані Рабена, мала хворий вигляд. Принаймні важка темна шаль на плечах, здавалось, могла пригнути жінку до землі, а закушені губи видавали якнайменше бажання перебувати тут.
Гессі випередила розпорядника залу й сама провела їх до столика вглибині, біля шафки.
Пані Рабена першою помітила пана Олвена і тут же запнула шаль щільніше, ніби то був її непроникний щит.
— Не хочу тут сидіти, — повідомила вона сухо.
— Мамцю, тут найліпший столик! — запевнила її Коулі, але потім простежила за поглядом матері й затихла.
Гессі схопилася за поділ сукенки обома руками й вийшла вперед:
— Пані Рабено, будь ласка, послухайте…
— Фаулі, я наче сказала, що не хочу сидіти тут.
— Послухайте ж секунду! — Гестія мимоволі підвищила голос, і очі пані Рабени стали круглими, мов блюдця. — Пан Олвен! Він…
Тут пані Моррінда принесла до столика пана Олвена тістечка, і він наказав їй щось — як Гессі здогадалась, попросив запакувати їх із собою. Як чинив завжди.
А тоді підвів погляд у їхній бік. Адвокат уже відірвався від свого записника й став помічати все, що відбувалось довкола. Очі його, звичайно, такими, як блюдця, не стали, але з місця він схопився швидше, ніж Гессі встигла хоча б щось пояснити.
— Татку! — Коулі знічено й радісно повернулась до нього.
— Коуло Ландрі. — Він кивнув важко, наче шия його була заіржавілою деталлю механізму й погано рухалась. Тоді повернувся до колишньої дружини: — Пані Рабено.
— Пане Олвене.
— Як ваші справи?
— Пречудово. А ви, бачу, розважаєтесь?
— Намагаюсь закінчити роботу. І розпланувати наступний тиждень.
— О так! Робота, робота… Ви ж не любите гаяти час на щось інше.
Пані Моррінда швидко підійшла до них і вручила панові Олвену пакет.
— Ось і ваші легерські! — Вона, мабуть, здогадувалась, що тут відбувається щось не вельми приємне, а проте виконати свою роботу було понад усе.
— Легерські? — Пані Рабена звела брови вгору. — Усе ще смакуєте, пане Олвен?
— Та ні. — Він узяв пакет обома руками. — Ці на подарунок. Мені вони тепер не дуже смакують.
— Так уже й не смакують, — утрутилась Гессі, намагаючись надати своєму голосові трохи більше радості. — Таж ви в нас щотижня трійку купуєте. А крім вас ніхто стільки одразу й не бере!
Вона краєм ока подивилась на лице пані Рабени, але не могла прочитати там нічого, крім зачудування.
— Це ж… наші… — Мати Коулі раптом перестала кусати губи і стискати шаль.
— А ще в нас сьогодні акція: робимо фото відвідувачів. Тож ставайте всі разом гарненько.
Гессі метко підштовхнула пана Олвена до столу, прилаштувалася з камерою просто посеред проходу, щоб пані Рабена не чкурнула кудись, і швидко все налаштувала. На щастя, світла було доволі.
Раз! Коулі всміхалась абсолютно вдоволено, і її рум’яні щоки здавались від того ще пухкішими.
Два! Пані Рабена таки підхопилась на ноги, зачепила шаллю вазочку з квітами, і вода полилась по столу.
Три! Пан Олвен тицьнув пакет із тістечками в руки колишньої дружини й вихопив носовичка, щоб спинити воду, перш ніж та втрапить на сукню пані Рабени.
Клац!
Розділ 7. Гестія виходить на сцену
АЇДен ~ Академія
Колись я вважав, що можу чудово підлаштуватись до будь-яких умов. Виявилося, що це не зовсім так. Дорога сестричко, воістину, якщо тобі не подобається щось терпіти — ти не повинна. Завчи це добре, і буде тобі щастя. Бо треба бути щасливим. У нас надто мало часу на те.
Я хотів застосувати це правило й до своєї теперішньої ситуації, але в цьому місці мені не подобається багато речей.
«Ви маєте зберігати спокій», — казав один із викладачів. Я досі вважаю, що складно назвати хорошим навчальним закладом місце, куди втрапляєш попри своє бажання. Але ж…
Мені цікаво, як зберігати спокій, коли один із моїх, умовно кажучи, «друзів у нещасті» сьогодні зник? Він не втік звідси, ні. Він спочатку скаржився на тривогу й погане самопочуття, тоді кілька днів лежав у госпітальному крилі. А потім зник, наче розчинився в повітрі. Наче не було його тут.
Я вибрався вночі на дах — сон однаково не йшов. Срібна табакерка, подарунок Доанни, природно лежала в руці. Звик весь час хапатись за неї, як за зв’язок зі своїм життям. Справжнім життям. За ланку, яка давала мені сил триматися й нагадувала про тепло, котре колись оточувало мене.