— Ні! — схопилася Гессі.
Вона вперлась обома руками в бильце, бо сили геть покинули її. А тоді зрозуміла, що не ступить і кроку. А тоді зрозуміла, що шкодуватиме про це. Тоді вона встала навшпиньки й перехилилась через бильце, щоб зазирнути за стінку. І байдуже, що якась старша пані з сусідньої ложі вже зацікавлено на неї зиркала. Це все не мало сенсу. Це все не мало сенсу, поки…
І тут ударив оркестр. І тут світло стало танути. І тут завіса потяглася вгору — довго-довго й важко-важко. Аплодисменти вибухнули зусібіч. Блакитні очі мружились, мовби засліплені сонцем, і вдивлялись у Гессі.
— Воістину, життя куди цікавіше за будь-який вигаданий сценарій п’єси, — сказав незнайомець, і його лице просяяло.
— Воістину, — видихнула Гессі, не впізнаючи свого голосу. Вона хитнулась уперед.
А тоді рука зіслизнула з бильця, і дівчина полетіла донизу.
— Гестіє, як це ти так?
Першим, що дівчина побачила, коли опритомніла, було похмуре обличчя Дарріна Олліша.
Вона лежала на вишневому дивані в театральному коридорі, котрий півколом оперізував залу.
— А… що я? — Вона силкувалася пригадати, що ж сталось, проте пам’ятала лише тріумфальне падіння.
— Ти мало не випала з ложі. — Даррін схрестив руки на грудях. Схоже, він серйозно мізкував над тим, як це взагалі могло статися без певного наміру.
— Я надто сильно перехилилась… — Гессі згадала, як зіслизнула рука і…
— Ти була б випала, але тебе врятував якийсь пан. Схопив вчасно, — додав Даррін.
— Який?
— Я не бачив його. Я ж відходив. То старша пані, котра сиділа в сусідній ложі, розповіла.
Гессі схопилась на ноги, хоча голова в неї крутилась, мовби після довгого танцю. Даррін поспішив за нею, здивований такою бадьорістю. Дівчина шарпнула важку штору, котра запинала вхід до ложі, і непомильно визначила старшу пані — крім неї, там нікого й не було. Жінка елегантним рухом прикладала до очей бінокль, і вся її постава свідчила про інтерес до вистави.
— Вибачте. — Гессі торкнулася її плеча.
Пані відірвала погляд від сцени. Зморшкувате обличчя сяяло усмішкою, і вона не сказала й слова через те, що її раптово потурбували.
— Прошу. — Жінка схилила голову. — Я вас слухаю.
— Я… мало не впала з балкона.
Гессі почервоніла по самісінькі вуха. Даррін стояв поруч, але тікати не було куди.
— Так. — Жінка спокійно кивнула. — Я бачила це.
— І мене врятував пан… Ви часом не знаєте його? Який він?
Обличчя стало ледь іронічним, проте жінка відповіла тим самим рівним і ввічливим тоном:
— Перепрошую, та зір мене вже трохи підводить, ще й у такій темряві. Але, моя люба, будьте певні, що рятівник ваш — блакитноокий. — Вона всміхнулась зовсім по-дівочому. — У цьому я певна, бо його очі були достоту як сапфіри в діадемі, котру подарував мені на заручини покійний чоловік.
АЇДен ~ Академія
Я став усерйоз задумуватись про те, що Полі справді небезпечний, невдовзі після того, як зник наступний студент. Його звали Арторі. Востаннє я бачив цього Арторі притомним, а не в госпіталі, саме тоді, коли він говорив із Полі. Про що — не знаю.
— Ти знаєш, що з ним сталося? — спитав я в Полі, коли ми якось після занять зустрілися в бібліотеці.
— Він пішов далі.
— Це твої витівки?..
— Ні! — Химерний білявець завжди бурхливо реагував на будь-які зауваги. — Він сам обрав це. Я тільки поговорив з ним про можливості.
— Я теж хочу піти. Мені тут остогиділо. Поговорімо про мої можливості? Викладачі казали, що він обрав інший шлях.
— Так, Арторі відмовився від своїх сил, бо його надто вабило звичайне життя. Хоча звичайне — то умовно. Король Артур — не поштар там випадковий чи кравець.
— Так мене воно теж вабить! — скрикнув я попри бібліотечну тишу. — Мене воно вабить понад усе, звичайне життя! То як же?..
— Ти не можеш. Мабуть, не можеш.
Полі не був певен щодо цього, тому в мене вселилася певна надія.
— А хто може? — Я хотів зрозуміти закономірність.
— Той, у кого, за легендою, мало сил.
— А в мене?
— О, дуже багато. Дуже.
— І що, ця твоя легенда тут мене й тримає?
— Не легенда. А сила. І не моя, а твоя.