Того разу від Полі я так нічого достеменно і не дізнався. На щастя, нового знайомця можна було спокусити розповісти щось, якщо натомість запропонувати гарний вірш чи, скажімо, пісню. А що я вдома вивчив цього предостатньо, то в мене були «товари» на обмін.
— Я тобі одне скажу, — додав він згодом, — не зв’язуйся з Прозерпіною. Вона одержима своїми ідеями і зруйнує все заради них.
Я хмикнув. Не казати ж йому, що вона говорила те саме про нього.
Незабаром по тому однієї ночі Розе запросила мене на клубні збори. Як вона сказала, я вже достатньо довго пробув в Академії, щоб стати учасником клубу. Я зауважив, що не маю планів ставати членом жодної формації, проте Розе належала до того типу панянок, котрі легко пропускають усе почуте повз вуха, якщо їм це зручно.
Клуб збирався в півкруглій аудиторії, одразу ж за бібліотекою. Знайомих облич тут трохи було. Ніхто не висловив особливо бурхливої реакції щодо моєї з’яви. А далі почалося щось геть дивне.
Вони сиділи колом. Перед ними горіли свічки — дуже високі й товсті. Розе сказала, що мені ліпше сьогодні просто спостерігати. І я спостерігав.
Студенти, кожен по черзі, страшними голосами проспівували щось на кшталт своїх імен із численними незрозумілими титулами, серед яких повторювалось хіба «перший імені цього» і «бог того-то», а потім вдихали дим і просили могутніх заступників з першої Тріади (ще одне казна-що) дати їм видиво і вказати шлях. Час від часу хтось зойкав, розплющував очі й задкував з кола, а от Розе рівномірно собі хиталась, ніби діставала від того неабияке задоволення.
Потім я спитав у неї, що це, в біса, таке дивне і моторошне було. Бо скидалось на збори прихильників заборонених препаратів. В університеті, що я закінчував, такий гурток теж збирався, але мені вистачило одного візиту, щоб зрозуміти, що туманні видіння — це не моє.
— Ми викликаємо спогади, — відповіла Прозерпіна з блаженною усмішкою. — Спогади з попередніх життів, щоб знати, як нам бути далі. Для цього існують Слова, але ліпше побачити все на власні очі, ніж просто прочитати.
Більше я нічого не питав.
У мене були сумніви, чи варто додавати цей епізод до моєї історії. Проте мені таки хотілося розповісти про все, що зі мною сталось, а всі ці люди і ці Слова — вони направду відіграють більшу роль, ніж може здаватися. Я спочатку не розумів, якою мірою більшу.
Згодом я дізнався і про місцеву ієрархію, котра закинула мене мало не на найвищу сходинку, і про кандидатів до Тріади, і про те, чому Полі та Розе одне одного страшенно не люблять. Саме через цю неприязнь обоє вони й намагалися потоваришувати зі мною.
Дні летіли, і відчуття туману довкола не зникало. Сварог, мій однокурсник, котрий однієї ночі вирішив перелізти через огорожу, розповів, що він це зробив-таки — але опинився в тому ж дворі, звідки й прагнув вибратись. Після його розповіді я зловив себе на раптовій думці, що хотів би дізнатись, як така «петля» працює. Здається, я теж стаю схибленим.
— А що буде потім? — спитала Гессі, розкинувши руки на ліжку. Після театру вона пролежала весь день удома, читаючи або дрімаючи. Матінка наказала не будити її до обіду, проте прийшла Генріка — і хто-хто, а сестра вже точно вважала, що Гессі аж ніяк не хвора.
— Іспити. І літні канікули. — Відтак поплескала себе кінчиками пальців по щоках. — І знову навчання.
— А ще?
— Що — ще?
— Чим іще буде наповнене наше життя?
Гессі подумала про книгу в багряній палітурці, котра лежала глибоко в шафі серед подарунків Аїдена. Історія заплутувалася дедалі більше, а той, книжковий Аїден був на роздоріжжі, зовсім як вона сама. Чи ліпше сказати «в петлі»?
— Ге-есті, — протягнула сестра. — Ну що ти хочеш почути?
— Не знаю. Просто іноді я замислююсь над тим, як біжить час. І не знаю, до чого вдатися, щоб далі було якось… по-особливому.
Генрі зітхнула, відклала щітку для волосся вбік і склала руки на колінах.
— От що я тобі скажу. Ми будемо гарненько вчитись. Або не так гарненько — це, врешті, не означає нічого направду. Адже потім ми станемо дуже красивими панянками. За кілька років мене посватає Морґін, а ти підеш за Дарріна. І з батечкових фабрик буде стільки прибутку, що житимемо без горя, кожна у своєму великому будинку. А Олліші зможуть тримати свою книгарню чи взагалі вибудувати цілу мережу, і всі будуть задоволені з того, які вони підприємливі.
— І оце все життя?
Гессі вирішила зараз не переконувати Генрі в тому, що вона не піде ні за якого Дарріна Олліша.