— А чого тобі ще треба? — схопилася сестра. — Ти така дитина, Гесті. Але я для себе вже все визначила. Я знаю, чого хочу!
— Але батько не дозволить тобі піти за Морґіна…
Генріка скорчила гнівну міну.
— Та знаю! Але я вчиню так, щоб він не опирався. Для нього головне наше щастя — він сам таке казав. А мені для щастя потрібний Морґін Олліш, і крапка!
Гессі вирішила не дізнаватися, як саме вчинить сестра, бо й не уявляла, що могло б схилити батьків на потрібний бік. Утім, якщо камера спрацює — а вона ж фотографувала Генріку й Морґіна, — то все налагодиться.
Та й Генрі зазвичай дуже легко піддавалась якійсь ідеї, розпалювалась од неї, а потім так само швидко забувала. І, хоч як сумно це звучало, Гессі не мала сумнівів, що Морґіна Олліша рано чи пізно очікує доля всіх інших мрій і задумів, котрими час від часу палала її сестра.
— Повірити не можу! — заявила Генріка наступного дня.
Її обличчя було геть бліде, а складка між бровами свідчила про справжній, ледь тамований гнів.
— Повірити не можу! — повторила вона ще раз.
— У що? — спитала Гессі, щоб дати змогу Генріці висловити всю свою злість тут і зараз, а не залишати її до вечора, коли втомлені батьки зустрінуться з ними за столом.
— Морґін! Морґін Олліш!
— Ти ж наче не мала з ним зустрітися…
— Не мала! — Сестра закусила губу. — Але хотіла зайти в книгарню. Так. Просто. І знаєш, що?
— Ні…
— І я зайшла! А там він — і оця. — Очі Генріки блиснули праведним гнівом.
Гессі гадки не мала, хто така «оця», а запитувати було навіть лячно. Проте сестра позбавила її потреби здогадуватись і розповіла сама:
— Старша донька Тавішів. Олейн. — Сестра гидливо скривилась від її імені.
— Таж вона, мабуть, зайшла по книжки. — Гессі запропонувала найочевиднішу ідею.
— По книжки, аякже. Та вона в житті жодної книжки й не розгорнула! Ну, вона направду щось там дивилась, але… Але, знаєш, вона не так дивилась на книжки, як на мого Моррі. А він — на неї. Він дивиться на неї, подає щось у руки — і дивиться. А вона хихоче — так, знаєш, кокетливо — і прикриває рота долонькою. І сукня на ній з найновішого каталогу, у фіолетово-бузкову смужку. Зовсім доросла.
— У тебе доста гарних сукенок.
Гессі пам’ятала Олейн погано — тільки й того, що то старша донька Тавішів і знана красуня. І наче навчалась не тут, а в самій Астірі, тому бувала вдома тільки на великі свята. Але Генріку це зараз обходило не так сильно, як те, що вона побачила чи надумала.
— Генрі, Олейн погостює трішки вдома й поїде далі на навчання. А ти залишишся. І забудеш про це вже за кілька днів.
Генріка мала такий вигляд, наче її щось болюче вкусило.
— Не в тому річ! — заперечила вона. — Можна ж бути весь час поруч і не зворушити когось так, як це вдається випадковому зустрічному.
— Це так. — Гессі згадала про блакитноокого і — раптово — про Дарріна Олліша. — Але я певна, що все буде добре. Знаєш, я зробила фото, коли ви з Морґіном катались на човні. Збоку мало дуже красивий вигляд. І він дивився на тебе так… от так, по-особливому. І всміхався. А ти теж скидалась на кокетливу панночку, незгірш за жодну Олейн.
— Справді? — Генріка спідлоба зиркнула на сестру.
— Так. — Гессі кивнула й вирішила додати краплю невинної брехні, котра може вирятувати ситуацію. — А ще я чула, що Олейн Тавіш дуже хоче заручитися зі своїм другом з університету. А що справа йде на лад, то в неї такий хороший настрій і вона сміється так радісно, що збоку ти могла й не те подумати.
— Он як! — На щастя, Генріка не спитала, де Гессі це чула. — Он як, — повторила вона. — Тоді слухай. — Вона підійшла до сестри й узяла її за плечі. — Тобі конче треба зустрітись із Даррі й дізнатись, що Морґін направду думає про мене. Направду-направду.
Гессі мало не застогнала.
— Та це ж можна спитати й у Фаусти! — Вона була певна, що говірка однокласниця звіриться геть в усьому, що їй відомо, і не подумає про це нічогісінько поганого.
— Ні-ні-ні, то геть не те! — Генріка заперечила так палко, що годі було й слово вставити. — Розумієш, вони з Дарріном — брати. Юнаки обидва. А юнаки один одному завжди повіряють справжні думки й плани більше, ніж молодшим сестрам.
Гессі хотіла відповісти, що це не так, бо ж Аїден завжди звіряв їй найсокровенніше й часом навіть брав із собою, коли хотів таємно залишити якийсь дарунок Доанні чи просто побалакати про неї. Але Генріка дивилась на неї з такою мовчазною мукою в очах, що довелося погодитись.