— Ще… Якось ти втекла з уроку музики в коледжі та прийшла до нас. Мама давала пляцки з вишнями, а ти шморгала носом і з’їла геть усе. Потім уперіщив дощ, і Аїден прийшов по тебе, і ти знову плакала, що матінка гніватиметься. Але твій брат запевнив, що ні.
Гессі затамувала дух. Їй подобалося, що Лаллі згадує про Аїдена так, наче він досі тут. І братове ім’я не звучить сумно, жалібно, як це виходить, коли про нього говорять інші.
— Загалом, іменем Алістала Роу, я тобі кажу: ти була хороша. І не така вредна, як Генрі!
Гессі слабко всміхнулась і не відповіла. Чашка в її руках хруснула, і від неї відламалося вушко. Так акуратно, наче хтось відкраяв його ножем.
— Ого! — видихнув Лаллі з захватом і трішечки налякано. — Ти знову зламала чашку? Пані Моррінда тебе вб’є?
— Ні, Алістале. — Дівчина відчула раптову втому, і зауваги рудого хлопчиська вже не видавались їй ані смішними, ані цікавими. — Пані Моррінда не буде мене вбивати, тільки трішки невдоволено побурчить. Усі вже звикли, що я ламаю речі.
— Це дуже корисне вміння! От подумай: у тебе заклинив замок у дверях, і ти не можеш потрапити додому, а надворі — дощ і вітер. І тут ти така — хрясь! І двері зламано. Ну як?
Лаллі зазирнув в обличчя Гессі, абсолютно задоволений своєю вигадкою.
— Чудова ідея, — погодилась вона й акуратно відклала чашку та її вушко на край таці, намагаючись на дивитись на них.
— Ми ж поїдемо на книжковий ярмарок? — вимогливо спитала Генріка, коли доїла десерт. — Пані Ельріка нам нагадувала про нього на історії літератури!
Матінка наморщила носа, як вона робила завжди, коли чула пропозиції, котрі їй не дуже до вподоби. А ідеї взагалі зазвичай викликали в неї невдоволення. І Гессі часом думала, що матінка була б рада, якби вдалось просто жити, нічого не ворушачи й не ворушачись самій.
— На ярмарку дуже шумно й людно, Генрі, — відповіла вона з осудом. — Так нічого роздивитись не вийде. Не люблю я таку тисняву.
— Проте дітям цікаві книжкові свята, — заперечив батько. — Правда, Генрі, Гессі?
— О так! — Генріка одразу ж із ентузіазмом закивала. Вона знала, що згода батька вища за згоду матінки, тому головне — досягти першої.
— І ще там будуть оті непосидючі студенти. Я ліпше випишу вам нових книжок із магазину Оллішів. — Матінка, проте, не хотіла їхати, і край. — У них усі новинки з’являються.
— Але на ярмарку будуть іще старі книжки, — втрутилась Гессі тихо.
Генріка ж розцвіла після фрази про непосидючих студентів.
— Старі книжки? Чи ж у нас мала бібліотека? Я щось не бачила, щоб ви там надто затримувались… — відповіла матінка, та врешті зітхнула і вдихнула пахощі улюбленої лавандової хустинки, з котрою не розлучалась. А це означало згоду, хай мовчазну та повну осуду.
Ярмарки подобались Гессі своїм гамором. Виникало відчуття, що можна загубитись, — і це відчуття теж подобалось. Адже завжди цікаво втрапити в незнайоме місце або принаймні опинитись у натовпі людей, ловити уривки їхніх розмов і розглядати книжки.
Гессі пошкодувала, що не взяла з собою камеру: обкладинки стародруків із золотим та срібним тисненням, зі стертими кутиками чи металевими візерунками, оправлені в шкіру, розфарбовані чи такі затерті, що не видно й назви, — усі вони притягували погляди незгірш за новенькі фоліанти, котрі викладали на прилавках книгарі, закликаючи покупців. І було б добре зробити фото — бодай одненьке. Гессі чудово пам’ятала, що кадри можна витрачати тільки на людей, але бажання якось зловити в об’єктив усі ці книги не залишало її під час прогулянки.
Хтось зачепив її ліктем, і дівчина озирнулась. Матінка з пані Катанікою пішли до кав’ярні над каналом на обідню каву — вони в один голос твердили, що спека їх дуже втомлює, а галасливий натовп не дає відпочити чудового вихідного дня. Генріка зустріла подругу з коледжу, і вони гуляли по ярмарку разом, бо Гессі, на їхню думку, надто довго розглядала кожен стенд. А стендів же так багато! Батечко ж знову мав термінову роботу і поїхав на збори правління, але дав їм з Генрі трохи кишенькових грошей на закупи й відчував, що цього від нього цілком досить для того, щоб бути причетним до виховання двох доньок-підлітків.
На такі кишенькові можна було купити хоч цілий ярмарковий стенд. Гессі хотіла спочатку знайти щось про фотографію, щоб ліпше ловити свої кадри. Але зрозуміла, що тут немає жодної-жодної книжки про чарівну камеру. І бути не може. Мабуть, це й добре. Якби чарівних камер виявилося забагато, то дівчина, напевне, відчула б розчарування, що вона не одна, хто володіє такою таємницею. Водночас їй здавалося, що було б дуже цікаво зустріти ще хоч одного диво-фотографа. Тоді він міг би прикласти палець до губ і підморгнути їй, поплескуючи долонею по важкій сумці на ременях. А Гессі всміхнулася б йому у відповідь і сказала б щось на кшталт: «О так, я розумію, про що ви!» Але ніхто такий ще їй не трапився.