Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили її блискучi карi очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його сестра або його близька родичка.
- Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi свої власнi очi, свої брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла, неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в неї делiкатнi рум'янi уста, неначе листочки делiкатної троянди!
Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з неї очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест. Владика привiтно осмiхнувся до неї як до особи, котру вiн знає.
"Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", - подумав Виговський, не зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого, легенько зiтхнув i задумався.
Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий.
"От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!" - подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та посланцями.
Обидвi панiї провели владику до середини саду i повернули назад. Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв. Йдучи по саду, обсипаному срiблястим iнеєм, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. I той старий садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну, легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.
"Вона зирнула на мене кiлька разiв, - подумав Виговський, - i навiщо я убрався в буденну старовизну? Посланцi неприємнi менi гостi, i це я для їх натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався б напродиво в найдорожчий кунтуш!"
Владика вже входив в келiї. За ним iшли бояри та козацька старшина. А Виговський неначе не бачив тiєї процесiї, забув навiть про неї i все оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе бачив її постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить її кораловi уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного туману.
"Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам не вгадаю. Серце моє й досi спало, неначе було пригноблене походами, битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками гетьмана Богдана. Почуваю, що моє серце якось раптово прокинулось тут, на волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й сяєва, серед вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному туманi iнею, де майнув її легкий м'який лелiйний вид. Я в Києвi тепер вольний, як школяр на вакацiях. Я знайду її i довiдаюсь, хто вона", - думав Виговський, вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi покої.
Увiйшовши в келiї, митрополит скинув з себе архiєрейську мантiю i обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi. Печорський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою. Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.
"Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi несподiвано серед празникового блиску i вразила моє серце", - думав Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.
Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Києвi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого Євстафiя Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Iвана Остаповича, старого Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав в Києвi. Домок стояв на Старому Києвi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило вважали це житло за своє власне i, пробуваючи в Києвi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною.
Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.
- Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi їжа не йде тобi на душу? - питав його брат.
- Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, - обiзвався Iван Остапович. - А може, я втомився од тiєї тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, - сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.
- Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? - питала в його Катерина.
- А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, - знехотя одповiв Виговський.
- Що ж таке ви їли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? - питала цiкава та говорюча Катерина.
- Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке їли, їв i я, але що їли, того вже я не пригадаю.
- Невже-таки не пригадаєш? Та розкажи-бо! - чiплялась Катерина.
- Чимсь закушували пiсля горiлки,.. здається, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм... я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.
- Отже, ти чимсь не вдоволений... Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? - говорила Катерина й дивувалась.
Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в митрополита для значних царських бояр.
- Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Українi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! - сказала Катерина.
- Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, - обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидої панянки.
- А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, - говорила весела Катерина.
- Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких наїдкiв.
-Невже-таки всi вони пузатi? - сказала Катерина зареготавшись.
- Усi не всi, а було троє таких, що й на одну паровицю не вкласти, - сказав Виговський.