Настав вечiр. Косарi вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стрiху. Грабки стримiли над стрiхою. Косарi посiдали вечеряти пiд хатою коло ганку на дошках, котрi вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках i ставила миски на довгiй i широкiй дошцi, покладенiй на двох круглих дзигликах. Старий Лютай винiс чималу пляшку горiлки i почастував косарiв. Почастувавши усiх чоловiкiв, Лютай сiв рядом з косарями вечеряти. Вiн все бiдкався, що спека дуже велика, i овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворi зовсiм смеркло, як косарi встали, попоївши всмак, перехрестились на схiд сонця i подякували господаревi й господинi за вечерю. Забравши грабки, косарi тихою ходою пiшли з двору. Лютай сiв на лавi на ганку; вiн зiтхнув, неначе пiсля довгої важкої та втомної роботи. Син сидiв проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сiла на лавцi i почала балакати з Демком про господарськi справи, про овес, про жито, що вже половiло, достоювало на полi.
- А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозi? - спитав в сина Демко. - Вчора ввечерi наймит попередив тебе з волами i пригнав воли до двору ранiше, нiж ти вернувся на конi. Чого це випало так, що воли стали прудшi за твого коня?
- Та я, тату, трохи збочив в дорозi: поскакав конем не битим шляхом, а...
- А манiвцями... - обiзвалась мати. - Я й догадуюсь, куди ти завертав манiвцем.
- А куди, мамо? Ануте, чи вгадаєте?
- До Суботова, до гетьманського двору. Певне, заїздив в гостi в гетьманський двiр, - сказала Лютаїха.
В двiр не заїжджав, а коло двору був, це правда, - сказав син.
- Хотiлось тобi побачити Маринку? Чи вглядiв же її де-небудь? - спитала.
- Бачив її, мамо, в садку i поговорив з нею через частокiл, - сказав син.
- I через частокiл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? - сказав батько. - I понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузиннi...
- Нi, я в садок не лазив, бо менi Маринка i так сказала з садка, щоб я слав до неї старостiв хоч i зараз.
- От тобi й на! Шити-бiлити: завтра Великдень! - жартував батько. - Заманулось Маринцi в Петрiвку мерзлого: давай їй в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж їй що?
- А я сказав, що готовий хоч i зараз старостiв до неї слати, - сказав Зiнько.
- Ого-го! кидаймо овес, нехай висипається на втiху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весiлля та танцювати! - жартував старий Лютай. - Ану, стара! заходжуйся шити новi червонi сап'янцi, бо танцювати прийдеться в самi жнива, та ще й швидко.
- Ох, ох! - зiтхнула стара Ольга i тiльки голову похилила, пiдперши долонею щоку, передпочуваючи лихо.
- Заздалегiдь, стара, зiтхаєш i ще за рiк або за два до весiлля, - сказав старий Демко. - Мабуть, охаєш на запас, бо запас бiди не чинить.
- А може, й вчинить бiду, - обiзвалась стара Ольга. - Бог його святий знає.
- Яка ж це буде, мамо, бiда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього немає ж бiди, - обiзвався син.
- Чи ти, Зiньку, бавишся в кохання, чи справдi надумався оженитись з Маринкою? - спитав батько i з його очей зслизла насмiшкуватiсть. Очi глянули з-пiд густих брiв поважно i трохи сердито.
- Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справдi думаю сватати Маринку, як ви, тату, i ви, мамо, поблагословите менi слати до Маринки старостiв, - сказав скн несмiливо i не дивлячись батьковi в вiчi.
Старий Демко пiдвiвся з жвавiстю, непiдхожою до його лiт, схопився з мiсця, як обпечений, i випростався на ввесь свiй велетенський зрiст.
- Щоб я тобi дав благословення сватати шляхтянку? Нiколи цього не буде! Вибирай собi козачку або просту селянку, тодi я тобi поблагословлю женитись! - крикнув батько.
- Коли, тату, моє серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? - несмiливим тихим голосом промовив син.
- Чуєш, Зiньку? Не дурiй! Молоде серце дурне. Нехай твоє серце трохи пристарiється, тодi ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Знаємо ми, козаки, шляхту, i католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голiв через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кiт на сало, бо звiдтiль на неї сипалось усяке добро, i панщина, i усякi привiлеї.
- Але ж, тату, Маринка i її мати не з таких шляхтянок, що поглядають на Польщу ласими очима. Вони i нашого роду, i нашої вiри, - сказав син.
- Говори, говори! Не такi! Усi вони однаковi. Он приїздив до нашого табору пiд Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду i нашої вiри Адам Кисiль; приїздив нiбито за посланця од короля, щоб помирити козакiв з Польщею. Ой, хитра лисиця! Наговорив, наказав усяких обiцянок козакам: казав, що й Польща видасть нам i плату од скарбу за чотири роки, бо нам тодi з польського скарбу не давали плати поспiль чотири роки; наговорив нам Кисiль усяких обiцянок, аби ми тiльки не пiднiмались на Польщу, сипав облесливими словами, як горохом. А чому? Тим, що сам став польським сенатором, знайшов ласку в короля, сiв в сенатi, брав добрi грошi од полякiв, опасся i вгодувався польською ласкою, як кабан, i став готовий продати i козакiв, i мужикiв, i всю Україну полякам за лакомство погане. Отакi тепер стали нашi шляхтичi, нашi пани! Така, певно, i твоя Маринка.
- Не така, тату! Я її знаю i духом почуваю, що вона не Киселевого заводу, - обiзвався син.
Старий Демко сiв на лавцi, схилив голову i сперся на поручата. Вiн важко зiтхнув. Пригадав вiн i облесливого Ада-ма Киселя, i його облесливi слова, котрими вiн дурив козакiв, i його зрадливiсть Українi й козакам, i йому стало важко на душi за грiхи православної української шляхти, котра тягла до Польщi i для своєї особистої вигоди була готова i сполячитись, i продати Польщi i хлопiв, i козакiв, i свою вiру, i всю Україну.
- Потривай, сину i не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки i до її матерi. Не можна ж таки так похапцем брати нам невiстку в свою хату, не розвiдавши добре, яка вона людина, який її рiд, - тихо промовила мати. - Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох!
- А який її рiд? Князi Любецькi, князi Соломирецькi, Огiнськi, Стеткевичi. Цiла метка князiв, хоч вози на ярмарок на продаж! Як не третина, то добра половина їх вже спольщилась, пристала до католицької вiри, стала ворогом нам, потягла до Польщi, - [сказав Демко].
- Ой Боже мiй єдиний! Ох! - почала стара Ольга, поправивши старий парчевий очiпок на головi. - Та воно ж нездатне нi спекти, нi зварити, нездатне показати й розказати наймичкам, як варити борщ, як спекти паляницi та хлiб, нездатне нi до чого, бо має бiлi ручки, бо звикло панiти i не бралося i за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця менi здавило.
- Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими бiлими ручками вмiє i спекти, i зварити, - обiзвався син. - Розвiдайте попереду, розпитайте, та тодi вже й гудьте.
- Та так, стара! В тих панiв так! Тiльки їм подай або прийми! Бiльше вони нiчого не тямлять. А хлоп нехай їм усе робить, нехай запрягається до панщини в ярмо. Ти, Зiньку, i не думай, i в головi собi не покладай брати нам за невiстку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козакiв та мужикiв з шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде краща невiстка, нiж шляхтянка.
- Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночi! Ще й присниться, що чортиця стоїть з кочергою коло моєї печi. Дух святий при нас та при нашiй оселi! Оце старий! Договорився ти з досади не знать до чого! - сказала мати i тричi перехрестилась.
Старий Демко Лютай од злостi схопився з лавки i прожогом дременув у сiни. Вiн спересердя забувся навiть нахилити голову в низьких дверях i з усiєї сили стукнув лобом об одвiрок.
- Ов-ва! Ще нi сiло нi впало, а от тобi на перший гостинець батьковi од невiстки-шляхтянки! Дай, Боже, i тобi, стара, таких гостинцiв! - сказав Демко i неначе пiрнув в темряву сiней.
Син i мати довгенько сидiли мовчки на лавцi. Мати мовчала i все важка зiтхала, її чорнi блискучi очi стали жалiбнi й журливi, їх блиск неначе припав росою та пилом.
- Не журися, сину! Менi стара Павловська, Маринчина мати, дуже припала до душi: весела, добра й негорда. Може, й Маринка в неї вдалася. Потривай з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей i сама придивлюся до Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне, а десь далеко ревуть бiлi хвилi. Виходити в море, хоч i тихе з берега, небезпечно. Не журися, сину!