Шереметьєв стягував до Києва полки, щоб рушити на Польщу.
…Літо добігало кінця. Ще щедро світило сонце, ще голубіло небо, але скрізь уже відчувався близький подих осені. Дерева вже не лопотіли радісним листям, пташки пурхали без співу, калина викинула червону барву. А яблука падали в садах з глухим стукотом, і молоді качки робили перші обльоти над річкою.
У неділю Шереметьєв давав наперед побідний бенкет над Либіддю. Річечка прудко бігла між зелених верб, у яких, як у чуприні літнього чоловіка проглядає сивина, проглядали окремі жовті листочки. Сиділи на згірку на розстелених килимах, челядники носили горілку й вино у великих пугарах і страви на тацях. Воєвода сидів сам, він не посадив поруч себе гетьмана й взагалі мовби не помічав його. Коли до воєводи нахилився князь Козловський, він сказав, неначе й тихо, але так, щоб чули козаки, які сиділи неподалік:
— Цьому гетьману ще гуси пасти.
Митрополит Денис Жолобин почув це й прикро подивився на воєводу. Він узагалі скільки міг опирався Москві, бачачи, що та зі всіх сил намагається скасувати всі права київської митрополії, підгорнути її під московський патріархат і під московську світську владу.
Шереметьєв гороїжився, він випив більш ніж треба й нахвалявся так, що чути було по обох берегах Либеді:
— З оцим військом, дорученим мені государем, я всю Польщу поверну на попіл і короля приведу в Москву, закувавши в срібні кайдани.
Ректор Могилянської школи не стримався й кинув:
— Треба Богові молитися, а не вихвалятися.
Шереметьєв поставив очі рогом:
— З моїм військом я переможу й без Божої помочі. І тебе, попе, не питатиму.
Ректор жахнувся, жахнулась і козацька старшина. Тільки один значковий засміявся на те, підніс келиха й голосно сказав по-московському:
— За побєду.
То був польський вивідник, шпигун, наступного дня він зник з табору й виповів полякам, скільки зібралося московського війська, скільки козаків, а також про неприязнь між московськими і козацькими урядниками, й про мідні копійки, які отримує московське військо замість срібла.
Польському війську теж було нічим платити, гетьман Любомирський клянчив гроші для війська в короля (хоч на ньому шабля — наділки смарагдами биті, ефес золотий, на шапці аспис і діаманти, нагрудник відсвічує золотом), той наказав швидше писати до збирачів податків, аби вони мерщій брали на військо, одначе народ зубожів і витиснути з нього гріш було важко, та й збирачі половину клали до власних кишень, тоді Любомирський звернувся до багатої шляхти й сам першим поліз до власного гаманця, війську заплатили. Отож Любомирський з військом рушив на Волинь. Головне військо вів коронний гетьман Станіслав Потоцький, а з-під Білгорода на злуку з ними вийшло шістнадцять тисяч кримських та ногайських ординців.
Юрій думав про війну, але не менше думав про Прісю. Не знав, як з нею зустрітися й що сказати. Порився в старій, ще материній скриньці і взяв у ній золотого дуката на шовковому шнурочку. Ліниво йшов вулицею, роззирався. Ось і Прісин двір. Дівчина стояла за ворітьми й скликала курей:
— Цюру, цюру, цюру.
Молоді півники та курочки бігли до її ніг, клювали просо. Стара зозуляста курка намагалася їх прогнати, але Пріся кишнула на курку, й та відбігла геть. Юрась зупинився. Переминався з ноги на ногу.
— Прісю, підійди сюди, — мовив тихо.
Пріся спаленіла, підійшла.
— Простягни руку, — сказав Юрій і швидко поклав Прісі в долоню дукат. — Я їду на війну, — не знати для чого сказав, уже крокуючи вздовж вулиці. Він дійшов до Тясмина. Стояв на березі й дивився, як на тому боці під очеретом плавають норці — красиві птахи з довгими шиями, вертляві, сторожкі. Вони пірнали й довго залишались під водою. Якось Юрій бачив, як козаки намагалися полювати норців, але це їм не вдавалося: гримів постріл, і воднораз норець зникав під водою, здавалося, він бачив, як мисливець натискає на гачок.
Назад Юрій вертався тією самою вулицею. Але тепер Пріся стояла під вербою, яка росла біля клуні, й не сама, а з козаком. Козак хвацький, дебелий, у збитій на потилицю шапці, в сивім жупані. Круті плечі, міцна шия, великі руки. Юрію замлоїло під серцем, затримав кроки — хотів почути, про що вони розмовляють, але хлопець і дівчина мовчали. Вдома Юрій зупинився перед дзеркалом, що висіло на стіні між двома вікнами: смоляні дугасті брови, густий чорний вус, густий чуб «під макітру». От тільки вид дитинний і ніс великуватий. Вийшов з хати й став за хвірткою. Челядник Ничипір вів на налигачі телицю.