— Хто то стоїть під вербою? — показав у кінець вулиці.
— То Пріся Дудчина й Нестор Басок. Вдовиченко. Гарний парубок. Либонь прийшов попрощатися. Завтра він іде з сотнею.
«Отже, буде в моєму війську», — подумав Юрій.
У похід вирушали в неділю. Стояли туманні ранки, а дні зацвітали рожево. Вирушали невесело, старий кобзар Нелида витинав «Горлицю», але вона нікого не веселила. Йшли-бо на війну. Попід тинами, попід парканами — жінки та дівчата, й діти, і Прісю Юрій запримітив, але вона дивилася не на нього, а кудись у козацьку лаву. А за містом по ліву руку — стерні, по праву — нежата нива, над якою літали хмари горобців — навівали тугу.
Юрій їхав на буланому коні. Козацький син і сам козак, не знав, як це важко всидіти увесь день на коні. Боліли рамена, боліли ноги в стременах — хотілося поставити їх на якусь твердь, сонце, хоч і осіннє, пекло голову, він давно скинув броню й кутався в бурку з золотою застібкою біля горла. Шапка на ньому була з двома соколиними перами, така, яку носив його батько. Позаду полку їхала його карета, але він соромився сісти в неї в поході, заліз у неї тільки тоді, коли стали на ніч. Небавом до Чигиринського полку приєдналися інші полки, які йшли під його рукою. З Шереметьєвим з’єдналися під могилою Переп’ятихою, московське військо вже стояло табором, розкинувши по долині рябі намети. Юрій підійшов до воєводиного намету, оддав добридня, Шереметьєв привітався через нижню губу — холодно й пихато. Юрій не став затримуватися, пішов до свого табору. Він ішов і думав: чого ці москалі так пиндючаться, чого кокойожаться, адже йдемо на одну справу, під одні кулі.
Шереметьєв не радився з гетьманом, указав його місце: сам ішов на Котельну, а козаки з Юрієм ішли шляхом Гончарихою ліворуч, щоб відтинати від московського війська ординців, коли ті з’являться.
…Верби й верби понад шляхом, а кругом поле, скільки ока, незжаті ниви, а на них хмари горобців, пилюку вітер зносить убік, вона — до самого неба й до самого обрію, з ним ідуть майже всі правобічні полки, лівобічні — Полтавський, Гадяцький, Прилуцький та інші — з москалями. У москалів вози важкі, навантажені припасами і зброєю, в козацьких возах також зброя, овес для коней, мішки з сухарями, пшоном і таранею. Зупинилася біля якогось хутора, Юрій сидів посеред двору на лаві (в хаті спекотно), помітив, що в щілини тину на нього дивляться діти. Не стільки на нього, як на штуковину у його руках, то були срібні дзиґарі досконалої роботи, Юрій любив бавитись дзиґарями. Він підкликав малюків, показав дзиґарі.
Вийшли удосвіта, обідали в якомусь селі, Юрій їв козацький куліш у хаті старости, поглядав на сволок, де поряд з випаленим хрестом чорнів напис: «Благослови господи дім цей і живущих у ньому. Сія храмина створена рабом Божим Оникієм 1642 року, 10 дня, місяця апріля».
Увійшов осавул і сказав, що там селяни розбирають з комори панський хліб, пан лях — утік, там буча й бійка, ніхто не знає, як його ділити.
— Діли на їдців. Постав старосту, й нехай він каже, в кого скільки дітей.
Осавул подивився здивовано: мудре рішення сказав гетьман, він від нього такого не сподівався.
І знову буланий під гетьманом важко ставить на дорогу великі копита, кінь — смирний, тихий, це Олелько підібрав такого гетьману, під ним же самим не кінь, а вороний загнузданий чорт, злий, як гад, так і норовить куснути за ногу. Під’їжджають дозорці від Шереметьєва, довідатись, чи тут усе гаразд. Їм відповідає осавул, тільки раз гетьман запитав, чи не знають вони, де ляхи. Дозорці не знали. Юрій думав про те, як поведе козаків у бій, як розташує військо: звичайно, радитиметься з Богуном, Дорошенком, Носачем. Потерпав, чи не злякається, не виглядатиме страхопудом у першому бою, та й як закінчиться цей бій. Мав надію на Бога (так казав йому батько), але в тому-то й річ, що справжньої віри не мав. Десь вона ніби в ньому, в молитвах, але не такою мірою, щоб бути певному в усьому. Їхали через села, й кругом бідність, нужда, он із старої хати виглядає у віконце троє дитячих личок, а мати товче під вікном у ручній ступі ячмінь і заспокоює їх. Пани з сіл повтікали.
…Московське військо, перейшовши Фастів, прямувало на Котельну, а Юрій і далі йшов Гончарихою, висилали в татарський бік роз’їзди, але вони нікого не помітили. Світило сонце, купалися під білою хмарою голуби, чичикала сорока.