— Втекли, втекли! — закричав Савка.
— І втечуть. Від мене втечуть.
А прийде кобзар у село, сяде десь під тином, візьме до рук бандуру, й затихнуть у кущах солов’ї, жайвори в небі, дівчата на колодках. І слухають пісню, й голублять сиротину-хлоп’я, й не одна зронить сльозу.
Савка почувався за Трохимом, кобзарем, як за муром. Старий сам не поїсть, а останнього окрайця оддасть Савці, і вкриє його полою свити, й погладить по вигорілому волоссячку. Тепер воно спало в теплі й добрі.
Корчмар, вирлоокий, з цапиною борідкою, хотів повести гетьмана до окремого ванькирчику, але гетьман сів за столик, який корчмар поспішливо витер фартухом.
— Є пиво добре, є токай, — нахилившись, зашепотів він.
— Пива, — мовив Юрій.
Корчмар зник за дверима й за мить повернувся:
— Зараз Юлька принесе, з льоху, холодного.
Юрій намагався триматися розкуто, а все ж почувався мулько. Корчмар підійшов до кобзаря, щось йому говорив, підштовхував під ліктя, показував на двері. Юрій зрозумів, що той хоче спровадити кобзаря надвір.
— Нехай сидить, — сказав голосно. — Принеси йому пива. За мій рахунок.
Трохим повернув до нього сліпаки. Хтось щось прошепотів йому на вухо.
— Дякую, вашмосць, — сказав кобзар, але не запобігливо, а з гідністю, хоч і ґречно.
Литкаста, стегнаста Юлька принесла пиво. Юрій глянув на червоні литки, і йому стало млосно. Хіть уже давно змагає його, але не доводилось йому скуштувати жіночої принади. То в колегії, то вдома, то тепер завжди на людях. Та й не знав, як до тих жінок підійти. За столом підвівся опецькуватий козак з рудими вусами — з кухлем у руках, очевидно, він хотів підсісти до гетьмана, але його потягнули за полу — це нечемно, — й він знову сів. Юрій помітив те.
— Кобзарю, йди за мій стіл. Приведіть його.
— Я сам.
Він прийшов, сів поруч, не розхлюпавши пиво з кухля, якого тримав у руці.
— Звідки йдеш, кобзарю? — запитав Хмельницький.
— Здалеку, зі Стародуба.
— Й де бував?
— Багато де. І в Чернігові, і в Ніжині, і в Переяславі.
— Й що там?
Терешко пожував губами.
— А що саме цікавить пана гетьмана? Як люди живуть? Живуть, як і жили. Тільки день од дня гірше. Ти ж гетьман обох берегів, під Польщею, хоч не хоч, — кобзар говорив грамотно. — Ну, а чимало полків на тому березі визнають владу Москви. Ніжинці, чернігівці, переяславці.
— А ти яку владу визнаєш?
— Тільки Божу.
— Якби я міг так, — тихо мовив гетьман. — Розкажи мені, що люди кажуть.
Терешко хотів підвестися.
— Зараз я візьму бандуру.
— Не треба на бандурі. То правда чужа. Ти ходиш, ти чуєш, і боятися тобі нема чого.
— У піснях правда людська. Здебільшого гірка, а моя яка правда? Світ широкий, а жити в ньому тяжко. Надто нашому люду. Піввіку ляхи з нас кров пили, а тепер і москалі питимуть.
— Думаєш, питимуть?
— А інакше навіщо ми їм. Ніхто чужий нам добра не хоче. Я знаю, я чув, ти також прихилився з неволі. Ти такий же невільний, як і інші. А світ жорстокий, суєтний і ненатлий. І прожити в ньому важко.
Гетьман похилився над столом:
— Се правда.
І враз підвів голову.
— Де очі втратив?
Кобзар відпив пива.
— Я, гетьмане, теж корисливий, захланний. Коли буває важко добути шмат хліба, надто для нього, для Савки, а хочеться м’якішого, та ще й з чимось смачним, я бабусям і жінкам розказую, що це я їх втратив у турецькій неволі. А вам скажу правду: співав я на хорах у церкві, задрімав — усю ніч сіно возив, — похилився, а регент помітив, турнув мене, і впав я на свічника. А голос у мене є. Я таки вам заграю на бандурі.
Подали бандуру, й кобзар розпочав пісню. Пісню стару, про старе й вічне цього краю горе:
Голос у кобзаря був чистий, жебонів, як струмок між лозами.
По тому заспівав: