Пісня теж про колишнє, але вже й нове. У пісні Юрій відчув натяк на щось недобре, може, й на себе. Через те сказав сердито:
— А ти щось нове заспівай.
І кобзар тихо вдарив по струнах:
Відтак струснув головою. І вдарив веселої — він не боявся гетьмана, не боявся нікого, але не хотів лишати по собі тільки лихої пам’яті: «Як засядем, браття, коло чари» — й козаки підхопили, гримнули дружно, голосно, аж затрусилася стеля.
Юрій підвівся:
— Налий усім по кварті, а йому, — показав пальцем на сонного хлопця-поводиря, — коржиків медових і поїсти чогось.
Удома чекав управитель, складав звіт, неначе читав по папірцеві: скільки волів погнано на продаж у Гданськ, почім продано поташ, дьоготь, які ціни на пшеницю та жито, — Юрій морщився, дожидався, щоб той швидше закінчив, і тут же покартав себе: батько було все брав до відома, в усе вникав. А йому всі справи були осоружні.
Вийшов у двір. Лихі думки смоктали серце. Раптом почув веселий голос. То Олелько на рундуку комори правив теревені:
— Отож на Пилипівку дівчата готували страви. І тут до хати зайшло п’ятеро козаків — запорожці. Вийняли карти, почали грати. Купка срібла на столі. А дівчина Векла взяла віника — замести хату. Шасть віником під стіл — а там висять п’ять довженних хвостів з китицями. Нечисті у них у гостях, грають у карти. Спершу злякалася. А тоді під стіл, і всі хвости позв’язувала докупи. І — до нас у садок. Там отаке й таке… Ми — за шаблі і в хату. Чорти звинулись, але, пов’язані, повалились на купу. А ми тоді їх шаблями. А то ще було…
Юрій усміхнувся. Добре тому Олелькові, легкий чоловік, веселий і кабешний, скрізь йому ведеться.
Пройшов до шафарні. Батько шафарював горілку кількох видів, сам умів випити. Обдивлявся вмуровані бочки, рури, руриці, корита для солоду, барила й барильця для горілки. І радів, що йому не кортить її пити. Але людина не знає своїх прийдешніх стежок.
Наступного дня поїхав на полювання по Тясмину під Медведівку. Два єгері сиділи на веслах, а він із рушницями — на сіні, посеред човна. Олелько йшов берегом — виполохував під постріли з очерету дичину.
Невільно замилувався: Тясмин осінній дуже гарний, він знав його одмалку, з хлопцями бігали дерти качині та чаїні яйця, ловити раки: Тясмин широкий і бистрий, увесь у заплавах, зарічках, озерах і болітцях, у яких стіною стоїть очерет і ситняг, і весь рік з тих зарічків тече вода в річку, поїть її, і чиста вона, як сльоза, видно — як попливла під латаття черепаха, як зграйка окунців тремтить біля корча; але щастя мисливського не було: стрілив по табуну крижнів і промазав, сховав сороміцьку усмішку в вуса, а тоді таки збив чиря, вийшов з човна й пішов вологим лугом, де вже була скошена й отава, там було гибіль бекасів, але вони такі верткі, що тільки одного вцілив, а вертаючись до човна, набачив лисуху й вполював її — оце всі трофеї. А Олелько руками впіймав крижня-підранка, непомітно для єгерів причепив Юрію до ягдташа.
Пливли по Тясмину, а вгорі кружляли чотири орли, ширяли, перекидалися через голови, й було видно широкі білі плями внизу на крилах, вони залітали зі степу — полювали за курми в селі.
На нього чекало сонмище справ, і чекав посланець від воєводи Протасьєва. Посланець — лисуватий, з лисячою мордою і лисячими манерами чоловічок — посланець чи вивідник, скорше останнє, він говорив, говорив, розпитував про те й про інше і весь час навертав розмову на чуднівські статті.
— Ви ж прийняли їх з неволі, під насиллям, і які ж вони погані…
— А хіба переяславські ліпші і ми прийняли їх з добра?! — не витримав гетьман.
— Але ж там по вас стріляли.
— Так, а в Переяславі тільки направляли бердиші в груди. І чуднівські статті кращі.
— Ну, ми ж свої, — мів хвостом лис. — Ми можемо чимось поступитися, щось підправити.
— Так послали ж ми по тому посольство, щоб обгризти хоч деякі статті, й отримали дулю.
— Що таке дуля?
— Кукиш.
— А тепер можна буде обговорити їх пильніше. Воєвода казав, що над тим міркують.
Посланець від’їхав, а Хмельницький зачинився в світлиці й ходив з кутка в куток і думав до розлому в голові. Він вже багато знав, багато чого розумів, насамперед одне, що кришиться, розламується Україна. А розламана вона ніколи не визволиться. Тільки в єдності може бути сила, тільки так вона може повергти ту чи ту силу.
І сів писати листи — один у Москву, другий у Варшаву. Писав сам — так робив Виговський. А сам думав про те, що проти сили є один засіб: хитрий розум. До царя писав — вимагав секурсу — гарантій, твердих гарантій на козацькі вольності, на козацьку свободу. До короля писав — просив, заклинав не пускати шляхту в колишні, одібрані революцією маєтки, вони не ваші, вони споконвіку руські, з того знову будуть великі рокоші, великі бурди — себто повстання й бійки.