— Ми — тільки порох і тінь, сказав колись Горацій, — Юрій повів оком у бік Виговського, й зараз він дихав на нього недобрим духом. — Ви кажете про осібну людину, а тут ідеться про цілий нарід. Як його визволити, як йому стати паном самому собі.
— Ти вже сказав, гетьмане, — дістав з-за пояса люльку Дорошенко. — Починати треба — скріпити під однією булавою Русь-Україну. Будь-якою ціною. Іншого не бачу. Ну, вклонимось ми Москві, то поляки з татарами рознесуть нас у порох. Уже й так розносять. Пустіє Україна. Люди втікають на лівий берег, на Січ, ще далі.
Прочинилися двері. До кімнати зайшла ігуменя Варвара:
— Що ж це ви, козаки, втекли від білої челяді.
Нечай соромітно всміхнувся:
— Що, й вам, матінко, вашмосць, скоромно без чоловіків.
— Такі, як ти, чоловіки нехай би зайшли в лози, — відрізала ігуменя. — Таж ви своїх жінок покинули.
Козаки попідводилися, гусячою черідкою рушили до дверей. Останнім ішов Тетеря, він щось домірковував, намагався не забути, ким і що тут мовилося.
Юрій вийшов у двір. Стояв золотий полудень, високим дзвоном вип’ялася синя голубінь, з-за важкої хмари біля обрію випорснуло сонце і вдарило промінням, мов ножами, в землю. Юрій зачудувався. І разом з промінням з лапатого старого горіха посипалося маєво крил. То з горіха злітали-падали вниз голуби. Білі як сніг, коричневі, сизі, й тупотіли до його ніг. Юрій аж спантеличився: невже впізнали? Колись хлопчиком він опікувався голубами, й дядько Ничипір, тесля, був зробив голуб’ятню. Юрась ганяв їх понад хатою, але ж то було давно, він їх покинув, і вони перелетіли до двох хлопців-розбишак у кінці вулиці: Саливона і Харка. А тепер вони ось обступають його. Він пішов до комори, де саме перевівали пшеницю позаторішню, щоб не вгрілася, не завівся жучок, набрав у підрешіток пшениці і кинув серед двору. Голуби залопотіли крильцями, кумедно хитали голівками, клювали.
У ворота хтось постукав молоточком. Воротній одчинив хвіртку. У неї вступив ще молодий чоловік, сливе парубок. Темний, збронзовілий лицем, широкоплечий, міцний. Юрій не одразу впізнав Нестора. Це ж він перетяв шаблею татарського списа, врятував гетьмана од смерті.
— Проходь, проходь, — запросив.
Той підійшов обережно, щоб не сполохати голубів (Юрій відмітив таку делікатність), постояв, зняв шапку.
— Я до вашої милості.
— Кажи.
— Ну… живу я сутужно. У мене ще двоє менших братів… А недалеко від Канева я набачив сільце, скорше хутір, Халявки, і на самому краю хата, порожня, й шмат поля. Хазяїни виїхали на лівий берег, вже давно, покинули. От би мені…
Гетьман не любив займанщини. Але ж це все-таки Нестор. І несподівано сяйнула ще одна думка: це ж він поїде, а Пріся залишиться. Вона-то не пішла за нього.
— Гаразд, ходімо, я скажу підписку, нехай напише дарчу.
Юрій, звичайно, не знав, що Нестор сказав Прісі, що, коли гетьман дасть йому займанщину, він влаштується й не приїде, а такого воїна шкода було втрачать. А Юрій пішов до комори: там жінки й чоловіки, хлопці й дівчата перевівали його пшеницю: низовий вітер тягнув з поля, й було добре віяти. Челядь саме сідала на перепочинок. Пріся — далеко од усіх, за коморою, на прикоренку. Юрій сів, і враз із нього злетів страх, з яким раніше зустрічався з дівчиною.
— Прісю, а ти пам’ятаєш, як розбила мені носа?
— Я — вам? Та що ви таке кажете!
— Аякже. Твоя мати працювала в нас на городі. І ти біля неї. А я в дворі. Ти прийшла… Я біг, а ти підставила ногу.
— Та невже таке було?
— Було. Тепер мусиш розплачуватись.
— А як?
— А ось так!
Він швидко нахилився й поцілував її в щічку. І побіг. А дівчина сиділа геть спантеличена. Що це собі думає панич. Він же ніколи не посватає її, посватає шляхтянку чи принаймні попівну. От лихо… А може, й не лихо?
Мулько, неспокійно було на душі у гетьмана. Не знаходив того пруга, обіпершись об який міг би заладнати справи. Мало хто слухав його. І по той бік Дніпра, і по сей. З якими реляціями, з якими листами не звертався, а кожен правив своє. Що за час настав, кожне марить себе якщо не гетьманом, то полковником, кожне хоче жити по своїй волі. Горить під кінськими копитами земля українська. Ночі перетворюються на дні: горять ліси, горять села, прості люди не знаходять собі місця. Ламається, колеться Україна, як крижина весняної пори, яка наплила на кам’яний поріг. Гетьман відправив Дорошенка з п’ятьма тисячами козаків прилучати лівий берег. Вони прилучили Ромни, Зіньків, Гадяч, але яке то прилучення: тільки пішли, там з’явилися московські ратники й знову вимагали присягу за царя. І відправив на лівий берег Григорія Гуляницького, воїна міцного, зацного, це ж він, коли на Вкраїну йшло все московське військо під командою Трубецького, перепинив йому дорогу з ніжинським полком, затримав під Конотопом майже на три місяці, поки не підійшов Виговський і не розгромив московитів ущент. А тепер Ніжин не впустив його, й Переяслав також, обкрутився Гуляницький на Чернігівщині й вернувся ні з чим. А тут і на правому березі земля горить. Пани-ляхи вертаються в помістя, звідки їх викурив батько Хміль, і не допомагають ніякі його, Юрійові, закляття, реляції.