Першим повісили на груші біля церкви бурмістра. Поміж ляхів вертівся худорлявий носатий чоловічок у короткому жупані. Підказував. Повісили ще шістьох. А потім кинулися грабувати: верещали свині, їх кололи й кидали на вози, ревіла худоба, тріщали скрині, висаджували двері в коморах. Потоцький нервував, переживав — це ж плюндрувалося вже його добро — а що міг зробити. Полишивши у Ставищах півсотні жовнірів, пішов до інших колишніх своїх маєтків. А через два дні на світанку в Ставище вдерлися московські ратники: «А, ви полякам присягали», — й почали карати тих, хто лишився, й грабувати недограбоване. Ще через тиждень Ставище захопили татари. Ці вже забирали дрібних дітей, дівчат і жінок і палили все підряд.
…У небі погасали сполохи. Дим слався ліворуч, до лісу. Село Ставище вже догоріло, це тліли головешки. Стриміли в небо чорні задимлені комини. Валялися обпалені крокви. Праворуч по долині слався туман.
Процокотіли місток. Юрій Хмельницький натягнув повід. Село вони об’їжджали полем. Сотня позаду йшла в мовчазній похмурості. Далі дорога йшла через інше село, чи хутір, теж спалений. Стояло тільки дві хати. Помахом руки підкликав одного з дозорців, які їхали попереду й щойно вернулися.
— Яке це село?
— Халявки.
Щось зачепилося в пам’яті. «Халявки, Халявки» — і враз згадав: у цьому селі Нестор просив порожню хату. Підвівся в стременах. Розглядався. Он якась постать у білому.
— Діду, підійди сюди.
Старий підшкандибав до розламаних лісних воріт, він опирався на стару іржаву шаблю, яка тремтіла в руці. За полотняну холошу його штанів трималася дівчинка років чотирьох, либонь внучка.
Не знав, що казати.
— Татари?
— Татари. Побрали всіх, оце я з онукою залишився, в шалині заховалися.
— А ти не знаєш, тут десь мав поселитися в порожній хаті козак, Нестором його звати. — Юрій вже знав, що Нестор не вжився в мошницького сотника. І згодилася йому займанщина.
— Чого ж. У кінці цієї вулиці, остання хата.
Хата також була спалена. Біля неї велика груша, листочки обгорілі, поскручувані. З-за колодязного зрубу виглядало личко.
— Підійди сюди.
— Слухаю, пане гетьмане.
— Як тебе звати?
— Настею.
— Ти дружина Нестора? Де він?
Заридала, затулила обличчя руками.
— Забрали татари, погнали…
Кінь перебирав ногами, хропів на головешки.
— Насте, я викуплю його, всіх викуплю, кого побрали. А ти… Тобі тут нічого залишатися. Йди на вулицю, там позаду наші вози, вертайся додому.
Юрій справді викупив увесь полон. Але Нестора серед нього не було.
— Меч повис над нашим краєм, — промовив архієпископ Йосип Тукальський, ще батьків сповідальник, затиснувши в кулаку довгу чорну з просивиною бороду. — А мав би сіяти хрест золотий. Край наш тече молоком і медом. Тік, а тепер кров’ю.
— Це Божа кара, — понуро мовив Юрій і схилив голову над столом.
— Не тільки, — повагавшись, сказав архієпископ. — Ти закликав татар?..
— А що було робити? Москалі… І батько мій їх кликав.
— Батько — для великих битв. Та і його вони зраджували. І під Зборовом, і під Берестечком.
— Якби був живий батько, сидів би я в Академії, задачки вирішував, спудеїв учив. І нащо мені ця біда, за кого маю відповідати?
— Ти в одвіті за край свій, за нарід.
— І чим же я можу відповісти? Молитвами?
— Молитва не поможе.
— А де ж вихід, де викрут?
— Коб же я знав.
— Ніхто не знає і знати не хоче. Чому ж усі не в одне думають?
— А де воно, одне? Одне — це спільна велика держава. Її немає. Європейські народи її познаходили. Деякі — важко, довго блукали. А думають не в одне, бо не мають в душі Бога. Не мають в душі однієї барви, барви свого краю. Деякі не дозріли розумом. Надто куці розумом. Та й самолюбство, лиха більші за болі краю.
— Я готовий чорту запродати душу, аби захистити свій край.
— Не богохульствуй. Не бери на душу більшого гріха, ніж маєш. Та й з чортом не можна прийти до добра. З гріхами світла не сягнеш.
— Гріхи, гріхи… Я їх хотів… Людина приходить у світ чистою, як янгол, а тоді її починає толочити, ввергати в земну юдоль, в скверну. Либонь тільки в монастирі спекаєшся гріхів. Там ти ближче до Бога.
— Всі в монастир піти не можуть.
— Це кажеш ти, отче.
— Так, я, бо ж був архімандритом. А гріхи… Вони були й тоді, коли люди ще Бога не знали.
— Як це?
— Ну, в древнім світі. В Елладі, в Римі. Тоді були поганські боги.
— Я це знаю. І були розумні люди: Платон, Аристотель. І війни були, ще й які криваві. І ось я думаю, тяжко думаю, як її, війну, відвернути від свого краю. Й нічого не можу придумати. Ось пишу листи, шукаю кращого берега. А його немає. І на тому, й на тому стоять лихі сусіди, подають руку, але тільки для того, щоб захопити в бран. Ще й обіцяють спочатку шати адамашкові. А вилізеш — гужівку на шию.